Неділя, 22.10.2017, 23:03

Вітаю Вас Гість | RSS

Бузівка
Село Бузівка засноване в 1877 р., раніше тут був зимівник запорізького козацтва.
Місцевість, де розташована тепер Бузівка, одержав капітан Луганського і Піковського полків Чертков, який і почав заселяти цю територію. Від Черткова ці землі перейшли у власність пана Бузинського.
Село до 1918 року продавалося декілька раз панами, останній утік з села під час Жовтневої революції 1917 року.
Земля перейшла до рук народу. До революції в Бузівці було 300 дворів. Населення займалося сільським господарством.
Селяни не мали знарядь і коней для обробітку землі, а тому змушені були позичати коней у поміщиків, а потім відробляти борг. Не вистачало хліба прогодувати сім`ю, хоч працювали на поміщицьких землях від зорі до зорі. Пани жорстоко експлуатували наймитів, грубо поводилились, погано харчували. І от одного разу, в 1905 р., в жнива, стався бунт косарів: жителі вийшли косити панський хліб, обід був зварений з поганих продуктів, борщ з гнилою таранею, каша з прілого пшона, житній хліб. Люди відмовились працювати. Хліб на полі за декілька днів перестояв, почав сипатися - тоді пан був змушений скоритись: набавив плату за працю та й трохи покращив харчування. Організаторами бунту були Педорич К. І. Коробка М, Шкарбун Д.Л. Пожежі почастішали: горів панський хліб, сіно, клуні.
За організацію селянського бунту пан наказав вигнати з хати Педорича К. з малими дітьми (той своєї хати не мав, а жив у панській). Інших учасників бунту погрожував заслати до Сибіру.
У березні 1917 року докотилася звістка про події в Петрограді. Селяни групами збиралися по хатах, довго і гаряче сперечались. Найбільш завзяті говорили, що треба ділити землю, що пана треба вигнати, а землю забрати, але на це ніхто не зважувався.
У листопаді 1917 р. до Бузівки дійшла звістка про революцію в Петрограді, що владу взяли в свої руки робітники і солдати, що нова влада прийняла декрет про землю, що земля належить тим, хто її обробляє.
Революційні події сколихнули і наше село. Створено ревкомітет, на чолі якого став Варяниця Юхим Макарович.
До складу ревкому входили: Кіріченко Денис Пилипович, Кібець Федір Іванович, Сабадир Никонор Федорович, Буряк Степан Павлович та представники навколишніх сіл, що належали до Бузівської волості.
Ревком організував самоохорону села, яку очолив Липка Василь Андрійович, розділив поміщицьке майно і землю між селянами.
Власники землі, яких називали куркулями, не хотіли мирно віддавати землю, і в цей період на околицях Бузівки снували різні банди: Черноса, Махна, Левченка, а з місцевих було створено гайдамацький загін, який чинив розправу над селянами.
На боротьбу з ним Сабадиром був створений партизанський загін. Згодом він влився до лав Червоної Армії. До складу цього загону входили жителі Личково, Йосипівки, Гавришівки, а також бузівці: Сабадир Д. О, Костецький М. М, брати Варяниці Колістрат Юхимович і Полікарп Юхимович, Шкарбут Д. Л, Чміль Д. Д, Сердешний І. І, Назарченко Карпо Ф, Рясний Явдоким, Вавенко Кирило П, Давиденко Ф. Я.
Після вигнання німецьких окупантів та білогвардійців у селі створений волосний виконавчий комітет, головою якого був Сабадир Володимир Овсійович, до його складу входили: Кібець Ф. І, Живодьор М, Чорнявський І, Бігмій Я. та представники від сіл Ковпаківки, Йосипівки, Гавришівки та Жовтневого.
Першими комуністами в селі були Хоменко І.Н., Григоренко І, І, Мазур М. Т.

ВІДБУДОВА І РОЗВИТОК НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА.
ПЕРЕБУДОВА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА.

До 1928 р. в с. Бузівка налічувалося до 600 дрібних селянських господарств.
Восени 1928 р. 28 господарств утворили товариство спільного обробітку землі ТСОЗ „Схід”(керівник Мазур Трохимович).
Через деякий час, цієї ж осені, було організовано „Стальний кінь” (26 господарств, організатор Курінний Микола Степанович), а також „Червоний колос” ( 24 господарства, організатор - Чміль Яків Тимофійович).
У 1929 р. три ТСОЗи об`єдналися в один колгосп-артіль „Рік великого перелому”. До весни 1930 р . в артіль влилося 447 господарств. Земельні угіддя, що належали артілі, становили біля 5800 га . До весни 1931р. завершено повністю колективізацію. Земельна площа збільшилась до 7500 га. Організувалися державні машинно-тракторні станції, на колгоспних полях загули трактори, пішли в небуття старі межі.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в артілі вже налічувалося 18 вантажних машин.
У 1952 році відбулося укрупнення колгоспу. Велике багатогалузеве господарсво „Україна”, а з 1963 р. „Перемога” об`єднує чотири населених пункти, всього 1193 господарства.
Земельна площа, що закріплена державою на безстрокове користування за колгоспом, - становила 11526га. Посівна площа в 1965 р. становила 7765га. У господарстві 77 власних тракторів, 11 зернових комбайнів, багато інших сільськогосподарських машин та реманенту. Вантажних автомобілів - 36, легкових - 2.
У колгоспі „Перемога” розвивається дві основні галузі - рільництво та тваринництво, а також допоміжні: овочівництво, садівництво, бджільництво, птахівництво, шовківництво, рибальництво. Для обслуговування господарства в колгоспі є млин, майстерні по обробітку дерева, кузні, майстерня для ремонту інвентаря.
За останні 5 років освоєно 120га пісків: посаджено молодий сосновий ліс.
У 1955 році колгосп мав великої рогатої худоби 3000, свиней з поросятами - 5000, овець -1250 голів.
1515 жителів нагороджені орденами і медалями Великої Вітчизняної війни, за успіхи в розвитку сільського господарства - 240 осіб.
За 1955-1965 рр значно зросла культура і добробут колгоспників. У селі збудовано школу на 5 класних кімнат, будинок культури на 500 місць, чайну, господарський магазин, продмаг, дитячі ясла, зерносклад, приміщення сільської ради, контору колгоспу та багато інших будівель. Відкрито майстерню побутового обслуговування.
В село провели радіо. Випускається багатотиражна газета „Нове життя”, є середня школа, де навчається 300 учнів. Школа забезпечена хорошими педагогічними кадрами. Є медпункт, де працюють 2 медичні працівники з середньою освітою.
У колгоспі одна з найкращах пасік в районі, яка налічувала більше 160 бджолосімей. Довгий час насічником працював Амелін М.І, а потім - Савочка Іван.
Вівцеферма була одна в районі і налічувала до 5000 овець. Прибуток був немалий. Овець стригли, руно здавали на пряжу, вівці продавалися на мясо і розплід. Біля лиману с. Йосипівка побудована птицеферма, там вирощували курей і гусей. Згодом побудували інкубатор.
До села переїздять жителі західних областей України. Один за одним з’являються колгоспні будинки і веселять людське око.
Будівництво каналу ”Дніпро-Донбас” забезпечило місцеве населення 40 робочими місцями.
Бузівською середньою школою двадцять років керував Басанець О, М, вчитель української мови і літератури, письменник, автор двох збірок новел „Степовий холод” і „Слід минулого літа”. У школі працює 17 вчителів.
У жовтні 2000р. пройшла районна конференція, що сприяло початку газифікації села.
У 2003р. почалася телефонізація села.

Ковпаківка
Перші поселенці Ковпаківка

Мальовниче Приорілля здавна вабило до себе запорозьке козацтво.
Степи, розкішні віковічні дубові ліси над широкою річкою, лимани, ставки ,озера, левади відразу припадали до душі людям, які втомились від битв і так хотіли осілого, сімейного життя.
Відслуживши у Коша, дружні і завзяті козаки за порадою свого «батька – отамана» полковника Панаса Федоровича Ковпака вирішили поселитись навколо його зимівника. Сергій Лота, який вже кілка років доглядав за зимівником, радо зустрів своїх побратимів по війську Петра Корсуна, Микиту Пошивая, Панаса Щербину, Карпа Кислого, Марка Пододнього, Семена Стадника, Івана Білого.
Вибравши понад лиманом місця для своїх садиб, козаки відразу взялись за діло. Будівельного матеріалу вистачало сповна. Ліс, лоза, глина, очерет були, як кажуть, під рукою. Козаки будували свої дворища гуртом. Рубали ліс, ставили сохи, заплітали їх лозою, закидали глиною, рубали дахи, покривали очеретом, і, як зараз говорять проводили опоряджувальні роботи. Швидко зводилися хати, конюшні, корівники, вівчарні, загороди.
Ще не було Катеринослава, а в Ковпаківці чепурні білосніжні хати потопали у вишневих садах, в широких дворах квітли мальви. На цілинних плодючих землях росла висока ковила, буйно зеленіли чагарники.
Як свідчать записані свого часу розповіді старожилів, в степах і балках, навколо Ковпаківки було багато вовків, лисиць, зайців, диких кіз, кабанів. Водились навіть дикі коні (тарпани). Менші від звичайних козацьких, мишастої масті з чорною полосою на спині, вони були дуже швидкими, чутливими, обережними.
В річці. лиманах і озерах жили видри, бобри. качки, лиски, гуси, кулики, лелеки, дрохви, куропатки. В ті часи водоймища „кишіли ” рибою. Щоб наловити линів, карасів, в’юнів, жінки не замислюючись брали рядна чи просто запаски і наловлювали стільки риби, скільки в наш час не спіймаєш неводом за рік.
Крім „рибальства” жінки розводили домашнюю птицю, свиней, вирощували коноплю, тютюн. Пряли пряжу і вовну, ткали полотно, шили білизну і верхній одяг, виконували всю хатню роботу.
Чоловіки на подвір’ї займались кіньми, волами, коровами. Готували вози, зброю. Косили сіно, заготовлювали на зиму дрова, очерет. Дбали про овець, захоплювались пасікою. Дехто чумакував. Привозили з далекого краю не тільки сіль, а й гостинці дітям і жінкам, металевий посуд, скло, господарський інвентар, все, чого не було в слободі.
Незабаром з Полтавської губернії переселились великі родини Гордієнків, Макаренків, Ланних, Курінних.
Крім тваринництва, бджільництва, рибальства, птахівництва, перші поселенці землеробством. Вирощували жито, просо, гречку, соняшник, різну городину.
Нелегко було обробляти цілинні землі, сіяти хліб, потім постійно оберігати його від диких тварин, різних птахів. Важко було і в тваринництві. Зграя вовків раз-у­раз нападали то на табуни коней, то на отару овець, то на стадо корів. Десятки пастухів з собаками вимушені були весь день пильнувати, аби не з’явився звір, вчасно відігнати його.
В степу вовки, а в слободі лисиці не давали спокою. Прямо на подвір’ї хапали домашню птицю. Взимку голодні вовки накидались навіть на людей. Та хіба тільки це! Зима 1812 року видалась холодною і тривалою. Всі хати були засипані снігом. Люди вилазили через димарі, у кого було чим топити, печі горіли вдень і вночі. Весною розпочалася повінь. Річки, балки, рови були переповнені. Вода стояла на подвір’ї і в хатах.
Та найжахливішим явищем були епідемії тифу, холери, чуми. Хвороби страшні, невідомі. Від них вмирало чи мало дітей і дорослих. Медицини не було. Лише в 1872 році в Новомосковську відкриють лікарню на 12 ліжок з одним лікарем фельдшером і двома служителями, а через 9 років в Чирнетчині велика землевласниця С. С. Бахмутова відкриє приймальну палату з фельдшером і служителем. То буде в далекому майбутньому. А поки що лікувалися самі, хто як міг, кому як допомагав Бог.
Все пережили перші поселенці , все винесли на своїх плечах. Французький інженер Гійом де Боплан в своїй книзі «Опис України» зазначав : «В країні Запорозькій ви зустрінете людей умілих, знаючи всі ремесла, необхідні для життя. Теслярів для спорудження будинків і човнів, ковалів, рушничників, чинбарів, чоботарів, богданців, кравців. Козаки вельми умілі добуванні селітри і приготуванні гарматного пороху. Всі козаки уміють орати, сіяти, косити, молотити, пекти хліб, готувати їжу, варити пиво, брагу, гнати горілку.
У них тіло – міцної будови. Вони легко переносять холод і голод, спеку і спрагу. У війні невтомні, відважні, хоробрі, краще сказати; дуже сміливі і мало дорожать своїм життям.
Ці генетичні риси запорозького козацтва добре знали і царство урядовців. Голова тодішнього новоутворення Азовської губернії В. О. Чертков з своєю канцелярією знаходився Більовській фортеці ( м. Красно град). Друга влада, церковна, яку представляє Слав’янська консисторія, розміщувались в Полтавському Хресто – Воздвиженському монастирі. Перша набирала в селах молодих козацьких синів. А друга благословляла їх на битви « За Отечество и царя батюшку».
Проводи в армію проходили сумно, голосили матері, плакали сестри, наречені, зітхали батьки бо знали, щоб хлопець повернувся живим. Та повертались не всі. Листів ніхто не писав, бо не письменними були. Про пошту і зв'язок і уяви не мали.
Хоробро і безстрашно билися молоді ковпаківці з іранцями у 1804 – 1813 роках. Ще не закінчилась війна з іранцями, як в 1806 році розпочалася війна з Турцією, а через два роки – з Швецією, в 1812 – з Францією, і всюди нащадками запорізьких козаків наказували йти попереду всього війська, переслідувати і знищувати ворога. І вони відважні і сміливі, йшли. Не шкодуючи свого життя, ступали у бій з неприятелем. Гинули, захищаючи імперію, та слава не вмирала разом з козаками. Жила і живе слава хоробрих і відважних запорожських козаків. Весною 1813 року церква провела великі урочистості з нагоди перемоги над Францією. Пом’янули убієнних на війнах.
А незабаром сільський старшина складав нові списки новобранців:
- Кальченко Максим 20 років, православний, малорос; освіта, домашня;
- Бондаренко Пилип, 20 років, православний, малорос; освіта, домашня.
І так чоловік 50. В усіх селян була освіта домашня. Тільки в 1876 році освятять і Відкриють однорічну церковно – приходську школу. 40 дітей вивчатимуть Закон Божий, церковно – слов’янську мову і співи. Дітей шкільного віку було набагато більше. та в теплу пору року їм за роботою ніколи було ходити до школи, а в холодну – ні в чому. Та то буде в 1876 році, а поки що дітям давали домашню освіту батьки.
Вони перш за все, виховували у дітей повагу до старших, вчили їх турбуватись про менших, дбати про честь роду. В сім’ях дорожили думкою односельців. тому часто задавались питанням: « Що подумають люди?», « Що скажуть люди?», « Щоб люди не сміялись ». Матері вчили дочок прясти, ткати, шити, прати, готувати їжу, доглядати за господарством. Батьки показували синам, як орати, сіяти, косити, молотити, як підковувати коня, шити збрую, ремонтувати воза, будувати хату. Окрім цього, кожен батько прагнув, щоб син оволодів якимось ремеслом і став добрим чинбарем, чоботарем, пічником, столяром. ковалем, шевцем. Одним словом, вчили господарювати. І господарювали ковпаківці добре. Уміли вирощувати гарні врожаї, розводити хороших коней, корів, утримувати в належному стані свої садиби, були гостинними і привітними, спокійними, впевненими і розсудливими. Можливо саме тому повітова влада наприкінці ХІХ століття вибрала Ковпаківку для проведення Семенівської ярмарки ( в честь релігійного свята Семена). З усіх кінців Новомосковщини, з Полтавської губернії приїздили сюди продавці і покупці.
Чого тільки не було на ярмарку!
кращі сорти зернових, добірна городина, фрукти, різноманітні продукти тваринництва, бджільництва, птахівництва.
на продаж виставлялись породисті кобили, корови, бугаї, воли. телята, телиці, бички, вівці, свині, гуси, кури, качки, фазани.
Підприємці з Катеринослава, Полтави, Кременчука доставляли на ярмарку плуги, сіялки рядкові і розкидні, жниварки – лобогрійки, снопов’язалки, сінокосилки, граблі кінні, молотили, віялки, соломорізки, підводи, ходи бричкові, корчувальні машини, дрібний сільськогосподарський інвентар, різний металевий крам.
гості привозили чимало тканини.. одягу, взуття, цукру, різноманітних ласощів.
Ярмарок був багатий, гомінливий, веселий, з забавами, жартами, піснями.
то був чи не найкращий період в історії Ковпаківки.
І. Науменко, краєзнавець.

Запорізькі козаки завжди відзначались глибокою релігійностю і щирою набожністю. Їх віра основана на почуттях, а не на розумі. Захист віри предків православної церкви складали основу всього їхнього життя. Не був винятком і Панас Федорович Ковпак. Як тільки навколо зимівника поселилися сімейні козаки і заснувалась слобода названа в його честь Ковпаківкою, він звернувся до Азовського губернатора Василя Олександровича Черткова з проханням сприяти одержанню дозволу на спорудження в Ковпаківці церкви Зішестя Святого Духа.
31 травня 1778 року ігумен Лукіян освятив місце під Свято-Духовну церкву, чим започаткував її будівництво.
Церкву споруджували всією слободою. Окрім майстрів на будові трудились всі ковпаківські козаки, працювали невтомно і старанно.
І шостого травня 1779 року Полтавський протопоп Іоаким Яновський по святительській грамоті преосвященного Євгена освятив в Ковпаківці новоспоруджену Свято-Духовну церкву. До призначення в Ковпаківку постійного священника за особливим проханням Ковпака був тимчасово відряджений один із трьох личківських священників Григорій Нижайший. Він проводив богослужіння, задовольняв релігійні потреби приходу.
Півтора століття над козацьким селом Ковпаківкою лунав мелодійний церковний дзвін. Він кликав людей до себе. І люди йшли. Під час великих церковних урочистостей людей збиралось особливо багато.
Як свідчить Довідкова книга Катеринославської Єпархіїї за 1908 рік, в Ковпаківці нараховувалось 270 дворів. Прихожан чоловіків було 1082, жінок – 1095. В кожному дворі в середньому жило по вісім осіб. Люди заповнювали не тільки просторе подвір’я церкви, а й увесь прилеглий майдан. Вони були в найкращому своєму одязі, чемні, привітні між собою, стоячи в очікуванні чогось дивного, і прекрасного.
На водохрещу, після літургії, батюшка, як головна особа, виходив з церкви з хрестом. За ним попарно йшли найпочесніші прихожани з іконами і свічками, йшли до річки на йордань.
Все село тихою ходою крокувало за ними: розташовувались на березі. А на річці все було підготовлено. Ополонка. Майстерно висічені з криги і облиті буряковим квасом хрести, перев’язані рушниками. Великий стіл, накритий вишитою скатертиною з білого добротного полотна.
Коли священник занурював хрест у воду, дзвонили дзвони, всі озброєні рушницями чоловіки стріляли три рази, а після церемонії палили ще довго, скільки вистачало пороху.
Та не тільки на великі свята ходили ковпаківці до церкви. Тут хрестили їх дітей, внуків та правнуків, навчали грамоті у церковно-приходській школі, а згодом – вінчали. Сюди приходили на сповідь. У церкві відправляли молебінь. А ще ковпаківці отримували душевну насолоду від церковного співу.
В 30-ті роки нинішнього, двадцятого століття, церкви не стало. Тодішня місцева влада за вказівкою зверху закрила, а згодом і зруйнувала ковпаківську церкву. Лишився один фундамент, який і донині стоїть.

ЦЯ ДОРОГА ВЕДЕ ДО ХРАМУ

Маленьке село Ковпаківка. Недавно тут відбулася подія, що наповнила життя округи новим змістом – побудована церква, яку при освяченні нарекли Святодухівською.
...Ранній морозний грудневий ранок чотирнадцятого дня. Усе підготовлено до початку обряду освячення. По канонах Української Православної церкви його здійснює архієпископ Дніпропетровський і Павлоградський Іриней. Від самого спасителя до наших днів церква зберегла благодатне спадкоємство. У цьому сила її незламна і вседіюча благодать Святого Духа.
Архієпископ Дніпропетровський і Павлоградський Іриней промовляє своє пастирське слово, у якому дякує за цю знаменну подію керівників, народних депутатів, організації, що зробили усе для того, щоб село одержало такий подарунок – храм Божий, сприяли, щоб відроджувалися надія і віра. Передає усім вітання і першосвятительське благословення від Блажейнішого Володимира, Митрополита Київського і Всія України, Предстоятеля Української Православної Церкви.


Настає урочиста мить, перерізається стрічка, усі входять у вже освячений храм. В пам’ять про цю подію відбувається божественна літургія, перша служба, яку з нетерпінням очікували прихожани.

ЗВІСТКА, ЯКА ПРИГОЛОМШИЛА КОЗАКІВ

Літо 1775 року. В Ковпаківці сінокіс. Йдуть рядами косарі, виблискують коси, то тут, то там чути звуки мантачки. Курявим степовим шляхом скаче вершник. Його помітили здалеку, впізнали. Гінець з козирщини, з столиці Орільської палатки. Яку звістку несе? Невже знову війна?
Козак зупинив свого змиленого коня і закричав, щоб було чути на всі луки: "Російське військо заняло Січ. Кошового і пмсаря забрали. Багато козаків втекло за Дунай.”
Звістка приголомшила ковпаківців. Хвилину стояли мовчки, збентежено дивлячись один на одного. Потім посипались обурливі запитання, гнівні вигуки, піднявся галас: "Як це зайняли? Де були козаки? Як це забрали? Чому втекли за Дунай, а не бились до останнього? А цариця то, хвалила і гордилась нами, а це військо прислала! Все на наші землі зазіхала, а це й січ захопила. Дожилися! Все захищали її від турків, кримців, а зараз стали непотрібні! Боїться вона запорожців!”
Здавалось питанням гніву і обурення не буде кінця. Історик Аполон Сокольковський зазначав: "Імператриця наказала Потьомкіну постаратися зайняти Січ і все Запоріжжя озброєною рукою, але так, щоб якмога менше було насилля й кровопролиття, а більше сумирності й переконання. Для виконання монаршої волі Потьомкін послав генерал-поруччика Петра Текелія.” Козак Микита Корж, усну оповідь якого свого часу записав архієпископ Гавріїл, розповідав: "Січ атакована генералом Текелієм таким чином. Прийшовши з озброєною армією до Дніпра, він оддав наказ усім своїм полкам, розкомандирувавши їх як належить, наблизитися до Запорожжя саме в один день і в уроче число, тобто саме на Трійцю, на зелені свята у червні зайняти по Дніпру всі запорозькі землі.”
Сам же з дивізією та артилерією саме того дня наблизився до Січі й ставши за дві версти од неї, на відкритій місцині розбив свої намети і звелів вишикувати в лінію всю артилерію навпроти Січі, не роблячи, однак, жлдного пострілу; та й від Січі не було ніякого супротиву. І доки стояв генерал наметами коло Січі – два дні, за цей час через кур’єрів стало відомо всім – як січовому начальству, так і Текелію, що російські війська вже зайняли всі паланки, містечка й слободи по всьому Запорожю. Лише на третій день послав Текелій свого гінця в Січ і попрохав старшину запорозьку до себе в гості. Отримавши таку звістку, кошовий зібрав усіх курінних отаманів на сходку, та й почали радитись: "А що панове отамани тепер будемо робити? От москаль в гості нас кличе! Чи підемо чи не підемо? Оддамо Січ москалеві чи не віддамо?” І почали отамани, ватажки й інші характерники з-поміж себе бунтуватись: одні згодні були змиритись, інші заперечували, сподіваючись на своє характерство (неушкодженість завдяки чарам) й казали: "Нехай Текелій приведе ще стільки війська, як це, то всіх в пух розіб’ємо, як мух передавимо! Чи то можна Січ і славне Запорожжя москалеві віддати за спасибі? Цього ніколи, поки світить сонце, не буде!...”

СТОЯЛА ЗА СЕЛОМ ФОРТЕЦЯ

У давні часи кордон між Гетьманською Україною і землями запорізьких козаків проходив на Орілі. Починаючи з витоків і до самого гирла, через кожні 10-20 кілометрів на річці стояли 16 фортець: Святої Параскеви, Орловська Святої Анки, Більовська, Козловська, Святого Федора ( Федорівська ), Ряжська, Васильківська, Лив енська та інші. Всі разом взяті, вони називались Українською укріпленою лінією, довжина якої склада 285 кілометрів.
У 1687 році, після невдалого походу царських військ на Крим, правителька Московської держави Софія Олексіївна серед інших заходів для успіху в майбутній війні з кримським ханом запропонувала князю Василю Голицину збудувати на Орілі військові укріплення. «… аби залишити в них усі вантажі, припаси й ратних людей і щоб надалі було ратям надійне пристановище, а неприятелі пострах».
Такої ж думки утримувався і новообраний гетьман України Іван Мазепа. Приймаючи булаву й присягу на вірність російському цареві він підписав 22 статті, дві з яких стосувались запорожцям, і, зокрема, їхнього Приорілля.
В тих статтях було написано: «…для захисту від кримського хана російських і українських міст тримати в належних містах полки, при необхідності посилати їх в Січ і в інші тамтешні місця і проти тих містечок воєнні дії чи жити. Самих запорожців тримати в попередніх місцях і заборонити їм без болі государів укладати угоди з кримським ханом. Проти нападу орд на російські і українські міста на Самарі, Орелі, в гирлах Орчина і Берестовій спорудити фортеці і заселити їх українськими жителями, а запорожці до тих фортець і до жителів тих фортець не повинні втручатись. Окрім того, до завершення російсько - татарської війни, запорожці торговельних стосунків з татарами не повинні мати».
Спорудження царським урядом Твердинь на кордоні з запорізькими землями мало ще й приховану мету - мати постійний спостережний пост неподалік від поселень запорізьких козаків. І покласти краї їхнім діям, а потім, з плином часу, і зовсім прибрати їх до своїх рук.
Добре розуміючи все це, запоріжці відразу звернулись з листом до гетьмана Івана Мазепи в якому написали: «… ні кошовий отаман Григорій Сагайдачний, ні все Військо Запорізьке низове, верхове, дніпрове, кормове, те, що усім поспільством старшим і меншим не дозволяють будувати ніяких міст… На якій підставі, яким чином, чиєю радою і приводом те чиниться, ми немало тому дивуємося, і одвіку у споконвічній пущі нашій ніхто не ставив ніяких міст, не було того навіть і тоді, коли ми були під пануванням панів вітчизняних, ляхів, котрі не випирали нас із прадідизни нашої…».
Не вдовольнившись цим, козаки відрядили до Москви своїх посланців з Олексіївни, в якому ще говорилось «… що вони Бога і за царя…»
Лише через сорок п’ять років після цього російський уряд спорудив на Орілі військові укріплення. Будівництво тривало з 1731 по 1733 роки. На ньому було зайнято більш як 30 тисяч чоловік. Не витримавши шаленого на тиску з боку Москви і ненависних гетьманів, та, маючи проти себе об’єднані царські і гетьманські сили, запоріжці сварилися, затаївши в собі страшну ненависть до небувалих порядків на Україні і в Запоріжжі
Фортецю Федорівську, як і всі інші, спорудили на зручному для оборони місці . Глибока і широка річка, Віковічний ліс, піщані пагорби, а далі - рівні і родючі поля, сінокоси, озера. В кріпості збудували дерев’яну церкву і назвали її Веденською ( на честь введення в храм пресвятої Богородиці ). Крім церкви звели з десяток хат з простими сіньми і великими світлицями для генеральної старшини, службовців, стрільців, а також комори для хлібних і військових припасів, погріб для пороху, льодник, лазню, конюшню, викопали колодязі, зробили підземні ходи.
З зовнішнього боку кріпость обгородили високим земляним валом, на якому поставили стіни . Вал обкопали великим ровом, завширшки два з половиною сажні. На валу з будували вартові вежі, поставили з усіх боків з десяток, розкатів для гармат, і кілька гаубиць. Зробили два проїзди з перекидними мостами. У фортецю призначили воєводу , прислали службовців і стрільців, завезли необхідну зброю, продукти.
Фортеця стала до ладу і діючих і зажила за своїми законами. В роки російсько - турецької війни ( 1735-1739. р) Сюди підвозили гармати, ядра, порох та інші військові і хлібні припаси. Тут формувалися і проходили підготовку загони з українських і запорізьких козаків, які потім направлялись до Чорного моря як по Орелі , так і сушею .Люди, які жили навколишніх селах і хуторах, знаходили тут порятунок від набігів к римсько - татарської орди . Твердиню охороняв кінний полк. У кріпості проходили службу царські стрільці і козаки гетьманської України.
Сюди, у Федорівську фортецю, у свята і у вихідні приходили козаки та наймити з зимівника Панаса Ковпака, щоб помолитись у Введенський церкві. До Лигнового йти було далеко. В Котівку через заболочену місцевість ні проїхати, ні пройти. А тут вийшов з зимівника, повернув на схід, і пішов чи поїхав понад берегом, через піски, верболоз і прямо у фортецю.
Її добре було видно здалеку. Церковний купол. Їх, людей відважних і сміливих, цікавило все: як збудована фортеця? Чим вона відрізняється від тих, де їм доводилось бувати? Скільки гармат і які вони, старі чи нові? Які там розкати? Як зведені перехідні мости?
Приходили до фортеці старі запорожці і молоді козаки, парубки і маленькі ще хлопчики. Буває люди розповідали про свої недавні військові походи, про запеклі бої біля таких ось фортець, а молоді слухали і, як - то кажуть, мотали на вус. Досвідченні козаки не тільки розповідали, а й показували ( бо Запорізька братія не повірить доки не побачить на власні очі), як вони атакували й штурмували твердий. Козаки з жердинами і без них переплигували через широченний рів, забиралися на широкі і круті вали, долали стіни.
Запорожцям було про що розповісти. Вони уміли і могли будь - коли і будь - де показати свою обізнаність, відважність, сміливість, спритність і хитрість.
Козаки вважались неабиякими дипломатами. З діда - прадіда знаходили, коли необхідно було спільну мову з російським царем і польським королем, зі кримським ханом і турецьким султаном. Легко порозумілись вони і з начальством фортеці.
Стріляти, долати будь які -перешкоди, битись шаблями, гасаючи на конях, молоді ковпаківські козаки вчились у фортеці. До свого низового війська вони приходили вже підготовленими.
Після нелегкої повсякденної праці ковпаківці з нетерпінням чекали свята чи неділі, коли нарядившись в найкращий одяг можна було йти до церкви.
Закінчувалась служба і люди розходились хто - куди. Жінки з дівчатами поспішали додому. Хлопці лишались у фортеці, щоб постріляти з гвинтівки, «побитись» шаблями, поскакати на військових конях. Чоловіки ж прямували до шинку, що стояв неподалік фортеці. Меду, горілки, пива, браги вистачало всім, тверезі і приходили додому. П'яні ночували хто в пісках, хто в верболозі.
Весною 1779 року священник Введенської церкви Андрій Іванов відокремив від себе ковпаківських парафіян, оскільки в селі збудована і освячена власна церква. Через рік від Введенської церкви відійшли і парафіяни Бузівки. Там у листопаді 1780 року була освячена новоспоруджена церква в честь святого Дмитра Ростовського - чудотворця. Її за власні кошти спорудив старший син Азовського губернатора капітан Дмитро Чертков. В 1776 році він отримав Бузівку як рангову дачу і швидко почав засиляти її різними людьми. До осені 1780 року в селі і навколишніх хуторах було 80 дворів в яких мешкало 253 особи чоловічої і 215 осіб жіночої статі.
Парафіянами Вузівської церкви стали також 91 чоловік і 73 жінки, які проживали в слободі поруччика Петра Йосипова. На той час в Йосипівці було 35 дворів.
Лишившись без ковпаківських і вузівських парафіян Введенська церква почала приходити в занепад. В 1782 році її перенесли в село Залінійне ( Харківська область).
Після включення Криму до складу Росії, державні кордони проходили уже по узбережжю Чорного моря. Українська укріплена лінія втратила своє військове значення. В лютому 1784 року вийшов царський указ в якому говорилось: «… крепостьями більше не почитать… обращая их во внутренние города или посади». Ні в місто, ні в посад Федорівська фортеця не перетворилася. Як і всі інші твердині, споруджені біля земель запорізького козацтва, вона була зруйнована, бо викликала пострах у російського уряду. В будь -який час запорозькі козаки чи їх нащадки могли захопити фортеці і чинити опір владі, чого не можна було допустити.Відтоді минуло більш як двісті років. Сьогодні на місці Федорівської фортеці росте густий сосновий ліс, посадженій нащадками запорожців у 60 роки дванадцятого століття.
Історія заснування школи у селі Ковпаківка

У 1876 році при Свято-Духовній церкві відкрита однорічна школа. 40 учнів (34 хлопчики і 6 дівчаток) вивчали Закон Божий, церковно-словянську мову і співи. Законоучителем був священник, випускник духовної семінарії, другий вчитель походив з селян і мав домашню освіту. За свою роботу священник отримував 90 крб. на місяць, учитель – 30 крб.
У звіті Катеринославського Єпархіального спостерігача церковних шкі за 1900-1901 навчальний рік зазначається:”...добре поставлені уроки співів у школі Свято-Духовної церкви с. Ковпаківка. Діти співають у церкві, що дуже благотворно впливає на парафіян.”
Першою вчителькою у селі Ковпаківка була Анастасія Кириківна Ісіченко, яка народилася 29 жовтня 1892 року в селі Гупалівка, в сім’ї фельдшера. Закінчивши 4 класи церковно-приходської школи, поступила на навчання до Новомосковської жіночої гімназії, вісім класів якої закінчила у 1913 році.
Після закінчення гімназії Анастасія Кириківна була направлена на роботу в село Ковпаківку, де вперше відкривалася школа для навчання дітей.
Робота була дуже цікавою, її супроводжували допитливі очі дітей, які тяглися до знань. Молода вчителька працювала в Ковпаківській початковій школі 3 роки.
Під час літніх канікул Анастасія Кириківна разом з колегами, такими ж молодими вчительками як і вона сама, неодноразово запрошувалися до маєтку князя Урусова в село Котівку, куди приїжджали з Франції пані разом зі своїми дітьми. Вчительки навчали панночок української мови, танців, пісень, знайомили зі звичаями сільських жителів.
Познайомившись з молодими вчителями Йосипівської початкової школи Коваленком Тимофієм Сафроновичем, Анастасія Кириківна Ісіченко одружилася з ним в кінці 1919 року. Це був дуже важкий період. Адже громадянська війна була в розпалі. Тому молоде подружжя вчителів спіткала не лише любов, а й тяжкі життєві труднощі. Попереду була спільна робота, народження дітей, голод, війна, але ніякі труднощі не змогли затьмарити бажання навчати дітей.
В семирічній школі впрваджено російську мову і літературу як обов’язкові предмети.
В селі проводиться велика робота по трудовому і патріотичному вихованню колгоспників і членів їх сімей.
Учнів 6-7 класів в примусовому порядку забирають до міста у школи фабрично-заводського навчання, а потім направляють на відбудову народного господарства.
У 1956 ро