Неділя, 22.10.2017, 23:04

Вітаю Вас Гість | RSS

Гупалівка
 
http://www.magd-rn.dp.gov.ua/OBLADM/magd_rda.nsf/docs/975004B101119643C225768A007CA6C3?OpenDocument

Село… І серце одпочине.

Село на нашій Україні,
Неначе писанка, село!

Т.Г. Шевченко
 
Зелений, ніби оксамитовий, степ біжить на південь і стигне там срібним маревом. Із сходу його простір підперезує голубою стрічкою Оріль. У день, коли сонце викотиться на небо, вода блищить і переливається, віддзеркалюючи те сяйво на берег, ковзаючи по темній стіні з очерету й рогозу. А вночі виділяються орільські плеса - цяточки зірок, і ніхто не розгадає таємну мову природи. Про що шепочуть зелені трави, що може повідати людині орільська голубінь, котра петляє в степову безвість аж до сивого батька – Дніпра?
Може, про те, як був цей край колискою волелюбного козацтва, що шаблею і мушкетом боронило свої простори від ворожих навал. Чи про те, як зупинялися біля орільських берегів козаки, черпали з річки воду і варили куліш, а їх кобза дзвеніла в надвечір’ї, рокотала громом і співала тихим жаром. А може, й про те, що отут, у високій траві, лежав порубаний татарин, а десь неподалік ткнувся вусами в рідну землю мужній козак, ніби цілуючи її на вічне прощання.
Приорільський степ може розповісти про заснування Гупалівки, яка розташована за 21 км на схід від районного центру і за 37 км від залізничної станції Бузівка.
На початку ХVІІ ст. вододіли р.Оріль були майже безлюдні, їх називали ”диким полем”. Серед розкішної природи водилося безліч усяких живих створінь: зубрів, диких коней, оленів. Оріль була обрамлена лісами, чагарниками та болотами. Дичини всякої - незліченна кількість.
З північного сходу від нинішнього села Личково на Котівку, Гупалівку і Нехворощу йшов уторований шлях. Тут проходили татарські орди, коли йшли на Кобиляки, Полтаву. Побоюючись воїнів-хижаків, люди будували землянки далі від битого шляху, в густих заростях, в непрохідних місцях, куди був утруднений доступ степовим розбійникам.
У 1680 р. тут поселився козак Інокентій Гупало із синами. Вони заснували зимівник, який згодом перетворився на слободу Гупалівка. Місцеві жителі займалися землеробством, скотарством, різними ремеслами. Слобода Гупалівка належала Заорільському монастирю, заснованому в 1714 році.
Згідно із занотованими переказами місцевих жителів, в середині 18 ст. монастир мав дві церкви: Успенську трьохбанну і Миколаївську однобанну. Монастирем опікувався ігумен Федір Несторович.
Історичні джерела свідчать, що монастир і Гупалівка входили до Орільської та Личківської паланок Війська Запорозького. Монастир опікувався Кошем, а його прочанами були місцеві жителі і козаки-запорожці. При підтримці Війська Запорозького в 1776 році в Гупалівці відкрили школу грамоти, навчання проводилося під наглядом священника Павла Неживого, присланого з Січі.
Гупаляни виконували різні повинності на користь монастиря: косили сіно, рубали ліс, будували земляні укріплення під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр.
Після ліквідації Запорозької Січі Заорільський монастир став занепадати, у 1799 році його було ліквідовано.
За цей час слобода розрослася у великий населений пункт, що розкинувся на лівому березі Орелі, між великими озерами: Піщаним, Гряковим, Пилиповим, Великим Козацьким, Малим Козацьким.
З 1783 року Гупалівка входить до новоствореного Новомосковського повіту Катеринославського намісництва, а коли в 1802 році була заснована Катеринославська губернія, до її складу входить і Новомосковський повіт, і село Гупалівка.
Уже в 1789 році тут нараховувалось 132 двори із 565 жителями. На постійне поселення сюди прибували козацькі родини Бобрів, Дворецьких, Гаркушів.
У селі існували різні форми ремісництва: лимарство, ткацтво, килимарство, гончарство, рибальське плетіння. Ці вироби реалізувалися на місцевому ринку.
Не можна не згадати й того, що на Приоріллі перебував Т.Г.Шевченко, який у 1843 році відвідував свого друга Лук`яновича, власника садиби в селі Шедієво. Художник вражений красою Приорілля, і на згадку про поїздку залишив відомий офорт «На Орелі». А також Т.Шевченко відвідав руїни Заорільського Успенського монастиря.
Після реформи 1861року в нашому краї почали швидко розвиватися товарно-грошові відносини. Гупаляни частіше придбавали промислові товари, які привозили з Карлівки, Полтави, Катеринослава. Торгівля знаходилася в руках місцевих купців: Дубровинських, Бродських.
Існувало кредитне товариство. Члени товариства - купець Дубровинський і багаті землевласники: Мех, Бахмутови, Мисики. Це товариство закабалило бідноту своїми позиками. Вони продавали селянам ліс, вози, борони.
У кінці ХІХ на початку ХХ ст. відбувається процес пролетаризації селянства. Селяни шукали заробітків на фабриках і заводах (за період з 1895р. до 1905р. вибуло 22 сім’ї і десятки одинаків).
У 1905 році в Україні спалахнула буржуазно-демократична революція. Її головний лозунг «Ліквідація поміщицького землеволодіння» знайшов свій відгук і в Гупалівці. Місцеві агітатори роз’яснювали основні політичні, національні, соціально-економічні завдання революції. Такою діяльністю займалися місцевий вчитель Погорілий Лука Михайлович і його брат Павло, який часто приїжджав з м. Катеринослава.
Організація безкоштовної медичної допомоги населенню та управління місцевими закладами покладалися на земства.
Земські школи існували при великих селах. Вчителів для них готувала Новомосковська учительська семінарія. У 1898 році була відкрита земська школа в с. Гупалівці. Навчання було трьохкласним, але в читанках вміщували матеріали з біології, географії, історії. Контроль за навчанням здійснював повітовий інспектор народної освіти.
Протягом 1909-1915 рр. в Гупалівці жив десятник земської управи Макаров Петро Дмитрович. Під його керівництвом збудували кам’яне приміщення земської школи, яка збереглася до наших днів, лікарню, ветеринарну лікарню.
Таким чином, справа з освітою поліпшувалася.
Року 1914 спалахнула перша світова війна, яка затягнула у свій вир і Україну. Більшість чоловіків із Гупалівки мобілізовувались до складу російської армії, брали участь у жорстоких, кривавих боях. Пиріг Лука Тарасович був учасником Брусиловського прориву, а Білий Михайло Денисович - Галицької операції; Матьорний Дмитро Юхимович служив у Петроградському військовому гарнізоні солдатом першої запасної автомобільної роти, був свідком революційних подій 1917 року.
У приміщенні Гупалівського волосного земства в 1919 відкрито Гупалівський волосний революційний комітет робітничих, солдатських і селянських депутатів. Головою став Гайдай А. П., секретарем - Діденко А. З., членами земельного відділу були Кононенко М. Т., Покотило Т.О.
Коли влітку 1919 року на Катеринославщину вторглися денікінські війська, брати Козій Ф. і Козій С. прибули в село з метою спіймати членів земельної комісії і повісити їх. Але гупаляни вигнали їх із села.
У лютому 1919 року організувався Гупалівський волревком з 50 депутатів. Головою обрали Гайдая Анастасія Павловича, секретарем - Покотило Г.О., головою комнезаму - Іващенка Кирила.
За згодою з Котовським волревкомом для селян Гупалівки виділили землі, які раніше належали князю Урусову. Вся земля була засіяна пшеницею, зібрали хороший врожай.
У 1929 році було створено 4 товариства спільного обробітку землі (СОЗ): «Руно» , «Зоря» , комуна "Пам’яті Леніна", ім.Ілліча.
У кінці 20-х років почалося насильницьке створення колективних господарств – колгоспів. У 1933 р. їх уже було чотири: «8 Березня», «Комуніст», «Правда», ім. Ілліча. У селян забирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці, зерно.
Найбільшим лихом тих років став голодомор.
Комірник Іван Якович Чигрин, який видавав зерно на бригадах, старався виділяти його без мірки, але придивилися і спіймали, заарештували, відсидів у Харківськівській в’язниці 6 місяців.
А коли сім’ї залишалися без шматка хліба, то люди хворіли і помирали. Доведені до відчаю, вони навіть своїх діточок поїдали. Федосій Кузьмич Штефан з’їв малолітнього сина і доньку. Вимирали цілими сім’ями; не стало родин Федаша, Коваленків, Ковіків, Шевченків, Остапенків, Червоних, Бондарів, Ленів, Кониченків, Орлянських.
"Померлих ховали в одній ямі, - пригадувала Олександра Прокопівна Грунь, - в яку скидали десятки виснажених тіл, без домовин, в одному лахмітті".
У скрутному становищі перебувала і освіта. У 1920–1921рр. школа не працювала. Великі зусилля по відновленню шкільної освіти прикладали вчителі Діденко Н.А, Старокінь Є.С. 1 вересня 1924р. розпочались заняття. Місцеві вчителі вечорами навчали дорослих. У сільбуді організували драматичний гурток, випускали стінгазету.
У 1935 році початкова школа була реорганізована в семирічну, тоді в ній навчалися близько 200 учнів. Працювали 10 учителів. Серед них і гупаляни: Білий Ілля Денисович (пізніше Білий І. Д. загинув на фінській війні), Калюжний Макар Арсентійович. У 1939-1940 навчальному році Гупалівська семирічка стає середньою школою. Колектив очолює Масюта Юхим Гаврилович.
Не кожному судилося побачити втілення в життя своїх ідеалів. Пізніше довелося пережити гіркоту невідповідності слова і діла, рішень і практичних дій, крах багатьох сподівань.
Відомо, що в 30-х роках XXст. розпочалися безпідставні арешти, які не обминули і Гупалівку.
Суїму Павла Аврамовича звільнили з посади викладача ДДУ, звинуватили в тому, що в його лекціях недостатньо розкрита роль Сталіна в роки громадянської війни.
Афанасій Бойко, трудолюбивий хлібороб, вирощував фруктовий сад. Саджанцями наділяв односельчан. Землю, як дорогу наречену, шанував. Вночі 1937р. його забрали.
Брати Бугаєнки - Іван та Федір. Іван вчителював у школі, Федір – агроном, цей нібито проти суцільної колективізації виступав.
Згадаймо Петра Прокапала, Аксюту Харлампія, Діденка Антона, братів Свічаревських, голову сільради Пасоху Миколу Захаровича, вчителя Погорілого Луку Михайловича, Діденка Аврама Захаровича…
Золоті хлопці були. Розумні, красиві, молоді. За людей постояти вміли.
Настав грізний 1941 рік. З перших днів окупації (вересень) німці встановили жорстокий режим, зруйнували і пограбували шкільні приміщення, ферми, сільський клуб, бібліотеку, МТС. З 1942 року почали вивозити молодь до Німеччини на рабську працю (відправлено близько 70 юнаків і дівчат, серед них Погоріла О.Л., Чигрин В.І., Логойда П.У.).
Після звільнення села в 1943 році для дітей-сиріт було відкрито інтернат, де працював колишній фронтовик, прекрасний педагог Альохінцев О.Г.
Гупалівка по праву пишається своїми земляками, які прославилися активною боротьбою на фронтах Великої Вітчизняної війни, в партизанських загонах і підпіллі. Це, зокрема, Терещенко В.Г., командир Котовського винищувального батальйону, закатований окупантами в 1942 році; Діденко Ніна Аврамівна, зв’язкова партизанського загону, в окупованому фашистами селі вона і її шкільна подруга Ліна Безкровна розклеювали листівки; Пиріг Іван Іванович, учасник форсування Дніпра, звільнення столиці України від німецько-фашистських загарбників, нагороджений орденом Б.Хмельницького ІІІ ступеня; Стеценко Петро Кононович, доброволець, в перші місяці війни стримував ворожий наступ, за мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки; Шаповал Микола Філонович який в час суворих випробувань як командир роти 9-го танкового полку виконував особливе завдання - не пропускати оточені ворожі частини із м. Калача; Матьорний Микола Силович звільняв Україну, Болгарію, Румунію, Угорщину, відзначився в боях в районі озера Балатон, удостоєний ордена Слави ІІІ ступеня; військовий інженер Макаров А.П., бійці під його командуванням першими налагодили міст-переправу через Дніпро поблизу Дніпропетровська в жовтні 1943 року; командир дивізіону «Катюш» Решетило Іван Семенович штурмував Берлін у травні 1945 року; артилерист Білий Іван Михайлович відзначився в боях на р. Березині, в Білорусії, нагороджений медаллю «За відвагу».
600 жителів села відважно билися з ворогом, 339 із них загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більше 200 гупалян удостоєні урядових нагород.
У кінці 40-х і в першій половини 50-х рр. ХХ ст. жителі Гупалівки сумлінною працею ліквідували тяжкі наслідки війни.
У результаті укрупнення на території Гупалівки в 1958 році створено колгосп ім. Ілліча, який мав 6938 га землі.
Протягом 60-90 рр. збудовано Будинок культури, гараж, тракторну бригаду, тік, нове шкільне приміщення, шкільну їдальню, чудовий дитячий садок.
Великим авторитетом серед жителів користується Гупалівська дільнична лікарня. Більше 15 років її очолює талановитий організатор, головний лікар, хірург Іжик Валентин Трохимович, який присвятив все своє життя благородній справі – допомагати людям у біді. Одразу після закінчення медичного інституту (1971р.) працював у Гупалівській лікарні, а коли став її керівником, то домігся розширення мережі лікарських корпусів, окрасою яких є новозбудована поліклініка. У поліклініці працюють такі кабінети: терапевтичний, гінекологічний, педіатрії, лабораторного дослідження, перев’язочний, флюорографії.
Завдяки старанням районної державної адміністрації (голови Стеценка М.П і начальника управління праці та соціального захисту населення Лавріненко А.С.), при Гупалівській лікарні відкрито стаціонарне відділення для тимчасового і постійного перебування самотніх людей, які не можуть себе обслуговувати, потребують постійного стороннього догляду. Там створені хороші умови харчування і лікування. Заслуженим авторитетом серед пацієнтів користуються лікар Ільченко В.П, ветеран праці, медсестра Смакота Т.І.
У 2000 році на базі колишнього колгоспу ім.Ілліча утворилося приватне підприємство - агрофірма «Приорілля». 605 земельних паїв отримали гупаляни. Також сформовані сільськогосподарські фермерські господарства: «Росток», «Універсал», «Зелений гай», «Лісок», «Власта», «Аметист», «Землероб». Всі ці колективи вирощують зернові культури, велику рогату худобу, свиней.
Багато учнів, що закінчили Гупалівську СШ, здобули середню спеціальну і вищу освіту, стали прекрасними спеціалістами народного господарства.
Зокрема, керуюча справами Магдалинівської районної ради Соловйова Ю.Р, лікар вищої категорії Приліпко А.І, юрист Гунько І.Г, юрист-консультант Верховної Ради України Рябчик І.Г, інженери Пиріг В.А, Білий Л.О, Герой Соціалістичної Праці Щудро А.А, трактористи Фесун Д.Д, Куцевіл Ю.Г, народний депутат України Гадяцький Л.М.
Не одне покоління школярів випустили на широку життєву дорогу вчителі – новатори Гупалівської середньої школи. Це Середенко М.І, за багаторічну діяльність нагороджена орденом «Знак пошани», Бугай І.М, Гулівець Т.П, Чигрин О.І, Біла К.Я, Коваль М.Г, Діденко П.А, Завийборода В.К, Лешко І.Л., Сухий Л.Д. Їх випускники продовжують навчати і виховувати нинішнє покоління у рідній школі. Це вчителі вищої категорії Дейнега Л.О, Лимар Л.С, а також Ткач Л.І, Гида В.В.
Учителі – предметники пам’ятають випускника 1959 року Темченка Анатолія Єгоровича, який виявляв здібності до природничих дисциплін, закінчив Криворізький гірнично-рудний інститут, захистив докторську дисертацію. Нині професор Темченко А.Є. - ректор Криворізького технічного університету.
Гаркуша Володимир Васильович пройшов шлях від агронома до голови Магдалинівського виконавчого комітету.
Сільський голова Логойда Ірина Михайлівна, обрана на цю посаду під час виборів до місцевих Рад в 2006 році, докладає багато зусиль щодо налагодження благоустрою села, розширення мережі газифікації, матеріальної підтримки дитсадка і школи, ветеранів війни і праці.
Гордістю села є прекрасні люди, які віддають всі свої сили і знання для зростання соціально-економічного рівня нашого села, району. Слід назвати Миколу Петровича Стеценка, сина фронтовика, який пройшов трудовий гарт від простого інженера-механіка, начальника районного управління агропромислового комплексу до голови Магдалинівської районної державної
адміністрації. Нагороджений орденом «Знак пошани». Микола Петрович Стеценко - частий гість у рідному селі, зустрічається з сільською громадою, вивчає їх запити, думки, пропозиції, дякуючи районній державній адміністрації, у школі відкрито сучасний комп’ютерний клас.
Валентину Анатоліївну Троценко вважають у Гупалівці народною поетесою. Всі цінують її поетичні твори: «Жіноча доля», «Уляні», «Дуб», «Терпкий смак полину», «Живі серед живих…
Сьогодні Гупалівка живе і працює з твердою впевненістю у завтрашньому дні, з надією і оптимізмом дивиться в майбутнє.
Вчитель – методист Дейнега Л.О.