Неділя, 22.10.2017, 23:00

Вітаю Вас Гість | RSS

Личкове
Личково розташоване на лівому березі річки Оріль, за 3 км. від найближчої станції Бузівка (на лінії Новомосковськ – Красноград). Населення – 3011 чол. Сільській раді підпорядковані Личково та Велика Козирщина .
На території села виявлені поселення та могильники епохи неоліту (IV-го тисячоліття до н.е.), кургани епохи бронзи ( II тис. до н.е.), поселення і могильник слов'ян ( VII-VIII ст.. н. ери).
Засноване село в другій половині XVII ст. За переказами, назва села походить від імені одного з перших запорізьких козаків, що оселилися тут – Личка.
Степ, луки… Тільки синіє далечінь. Табір ще спить… Степова тиша жадливо підхоплює всі звуки… Тільки не спить чомусь козацький отаман… Не спить, по табору ходить. Змарніле обличчя його повито задумою і смутком… І хто його знає, яку думу думає сивий запорожець, оберігаючи міцний сон своїх молодших побратимів – січовиків. Ходить сивий лицар по сонному табору, поглядаючи на товаришів, які сплять навкруги багаття.
Синя імла рідшає, яснішає, край неба на сході вмивається широким світанням… Настає день. Прокинулось товариство…
- Гей, браття, пугу, пугу!
- Слухайте товарища з Дніпрового лугу!
- Вирішив я, браття, побудувати в цих місцях оселю – зимівник, щоб був людський притулок для нашого браття, низового товариства, у зимовий час та в лиху годину. А місце тут підходяще , чимало різного звіра , птаства, багате на рибу, мед, затишне і від ординського ока закрите чагарниками, озерами, болотами.
- Бути тому , батьку отамане!
- Бути в цих місцях оселі запорізькій, - відповіло товариство.
Так років близько триста тому ( 1670 – 80 ) з'явилося в урочищі "Тютюниця" перша людська оселя – запорізький зимівник.

Перша офіційна згадка про Личково датується 1706 роком . У той час це був відносно великий населений пункт з декілька десятками дворів і дерев'яною церквою. У 1758 році Личково відоме як слобода. Спустошливі наскоки кримських татар у 1737 і 1768-1769 роках значно послабили його господарський розвиток. У 1773 році тут проживало 1014 жителів ( 526 чоловіків і 488 жінок). До 1775 року Личково разом з дев'ятьма сусідніми населеними пунктами входило в склад Орільської паланки . У слободі, крім козаків, проживали посполиті. Поряд з військовою службою жителі займалися тваринництвом, рибальством і бджолярством, розвинуті були ремесла: бондарство, ковальство, ткацтво...Землеробство не було ведучою галуззю, але у 70-і роки XVIII ст. в Личково вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку . У господарствах старшин і багатих козаків широко використовувалася наймана праця, у середньому на зимівник припадало по 4-5 найманих робітників.
Після припинення існування Запорозької Січі царський уряд дарував її землі поміщикам, багато козаків було закріпачено. У кінці XVIII ст. Личково стало власністю статського радника Іванова.
З другої чверті XIX ст.. село придбав поміщик Катеринич . Становище селян, які знемагали під кріпосницьким гнітом, погіршувалося з кожним роком.
З розвитком капіталістичних відносин посилюється процес розорення селян. Земельні наділи залишалися незмінними, не дивлячись на зростання кількості населення, і забезпечували лише напівголодне існування .
У 1905 році революційну агітацію серед селян проводив корінний житель І.І Нор.
Довгий час він працював у Катеринославі на Брянському заводі разом з Г.І. Петровським, брав активну участь в революційному русі.
У період столипінської реакції (до 1911року) на хутори в Личково виділилися 34 господарства. Ліквідація спільного землекористування позбавила малоземельних селян можливості користуватися громадськими водопоями, іншими угіддями. Без них вони не могли довго втриматися на відведеній ділянці землі і, як правило, розорялися.
Село довго відставало в культурному розвитку.
Лише у 1900 році тут відкрили фельдшерський пункт. Але багато тих, хто потребував допомоги, не могли її отримати .
Основна маса селян була неграмотною. З 1885 року в селі почало працювати церковноприходське училище з трьохрічним періодом навчання. У ньому навчалися переважно діти заможних селян. У 1911році відкрилося однокласне початкове училище, яке підпорядковувалося повітовому земству. У цих навчальних закладах налічувалося 60-70 учнів.
У березні 1917 року влада в Личково перейшла до громадського комітету. Для захисту селян від куркульських банд ревком створив загін самооборони в складі 25 чоловік .
Після вигнання денікінців у грудні 1919 року в селі почав діяти революційний комітет, у який увійшли 10 чоловік. У березні 1920 року була обрана рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
Велику роль у становленні Радянської влади і здійсненні революційних перетворень відіграв КНС, створений у червні 1920 року. Його очолили
С.А Дудка і М.А. Коханенко. Комнезам об‘єднав навколо себе безземельних і малоземельних селян, розпочавши рішучу боротьбу за очищення місцевих органів від куркульських елементів.
У 1925 році в Личково організовується артіль «Працівник». У 1928 році вона об'єдналася з створеним у тому ж році ТОЗом «Червоний орач», головою якого був І.П. Гула. У 1930 році ТОЗ реорганізовано в колгосп ім. Шевченка.
Тоді ж створений «Червоний партизан» (голова – Є.Д . Дудка ). Весною 1931 року на базі артілі імені Шевченка виник колгосп ім. Сталіна, який очолив колишній робітник Нижньодніпровського заводу ім. Комінтерну І.А. Рускевич .
Покращився добробут населення. Люди прагнули до знань, будували нове життя .
Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз порушив творчу працю радянського народу. У перші дні війни всі військовозобов‘язані жителі пішли на фронт. Всі, хто залишилися, брали участь у будівництві протитанкових укріплень, прагнули своєчасно і без втрат зібрати урожай.
Чоловіків у полі і на фермі замінили жінки. З наближенням лінії фронту партійна організація і правління колгоспу організували відправку майна в тил.
28 вересня 1941 року Личково окупували німецько-фашистскі загарбники. Для жителів села настали чорні дні неволі. Однак фашисти не зломили їх віри в неминучу перемогу радянського народу. На території Котовського району, до складу якого входило тоді і Личково, у вересні 1941 року було організовано партизанський загін чисельністю 65 чоловік. Командиром загону було призначено комуніста Є.І. Іванченка, у минулому голову Личківської сільради.
Через деякий час частина партизан увійшла до складу 39-го партизанського загону 2-го Харківського партизанського полку, який діяв на території Сахновщанського району Харківської області.
Жителі Личково надавали допомогу військовополоненим і партизанам. М.І.Кацай здійснювала заготівлю продуктів для партизан, у К.Г.Дем‘яненко була явочна квартира. Ф.Ф.Коваленко та І.Т.Ткаченко переховували поранених червоноармійців.
Учителька Остапченко Афанасія Фомінічна дала притулок у своїй оселі трьом пораненим солдатам нашої армії, а учителька Новік Катерина Михайлівна та домогосподарка Селіфанова Мотрона Петрівна теж переховували кількох солдат з частин Радянської Армії, що потрапили в оточення.
Остапченко А.Ф. та Селіфанова М.П. були видані членами поліцейських родин гестапівцям. Староста села Горобець Юхим Єлисейович з іншими поліцаями забрали їх і відправили на розтерзання в гестапо. Трьох поранених солдат, яких переховувала Остапченко, поліцаї розстріляли на бригаді (нині майстерня ТОВ "ОЛІМПЕКС-АГРО").
Остапченко та Селіфанова були розстріляні в с. Котовці ( в минулому райцентр Котовського району).
Під час боїв Радянської Армії за Харків (1943 рік) було знищено залізничну дрезину з командним складом фашистської армії . Крім цього, партизани розповсюджували листівки, давали відомості командуванню радянських військових частин про стан ворога.
Загін діяв до вересня 1943 року, а потім з'єднався з передовими частинами Радянської Армії.
За час окупації село зазнало руйнувань та збитків, у німецьку неволю було відправлено 97 його мешканців.
Коли в лютому 1943 року частини Червоної Армії прорвались до станції Перещепино Новомосковського району, а потім одна з них після жорстоких боїв потрапила в оточення, житель села Личково І.К.Дорошенко, ризикуючи життям, вночі допоміг бійцям цієї частини об‘єднатися із своїми військами.
23 вересня 1943 року війська Південно-Західного фронту звільнили Личково від фашистських загарбників.
За хоробрість і мужність 64 личківці були удостоєні бойових нагород.
Орденами Червоного Прапора та Богдана Хмельницького 3-го ступеня нагороджений І.Ф. Саєнко, орденами Червоного Прапора та Вітчизняної війни 2-го ступеня – І.Ф.Шерстюк, орденом Слави 3-го та 2-го ступенів - Д.В.Дериведмідь, Н.М.Кравець, І.П.Полішко.
У центрі села побудовано пам‘ятник – Меморіал Слави. На плитах викарбувані імена 550 захисників Вітчизни, жителів села.
Відразу ж після звільнення розпочала роботу сільська Рада, яка очолила відновлення зруйнованого ворогом господарства. Загальна сума збитків, завданих селу, складала 40 млн. крб. Основні роботи виконували жінки та підлітки, причому вручну, так як машин та тяглової сили не було.
Була створена будівельна бригада, яка в першу чергу відремонтувала школу (15 жовтня 1943 року розпочалися заняття), дитячий садок. У 1943- 44 рр. почали працювати амбулаторія, аптека, будинок культури.
1958 р. колгоспи села Личково об‘єдналися. Новий колгосп , названий іменем Суворова, став одним з найбільших господарств району. З травня 1961 року він став спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби та виробництві м‘яса. За високі досягнення в розвитку тваринництва орденами Леніна було нагороджено М.І.Горобця та М.О.Костюченка. Першість в соціалістичному змаганні серед механізаторів міцно тримала тракторна бригада Г.І.Ткаченка.

Основою трудових успіхів колгоспу є високе творче піднесення колгоспників, уміла організаторська робота керівних кадрів. Керував господарством Герой Соціалістичної Праці (з 1971 року), учасник Великої Вітчизняної війни, заслужений працівник сільського господарства УРСР М.В.Шкуліпа. Тридцять років працював у колгоспі Ф.Л.Чуприна, з них двадцять – головним агрономом. За багаторічну плідну працю йому в 1975 році було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У роки дев‘ятої п‘ятирічки ордени та медалі були вручені 38 колгоспникам. Ордена Леніна удостоєні 6 колгоспників: бригадир другого відділення М.І.Горобець, ланкова О.Б.Касьян, тракторист М.П.Копитан, бригадир тракторної бригади №2 Г.І.Ткаченко, голова колгоспу М.В.Шкуліпа (двічі ), головний агроном Ф.Л.Чуприна. За результатами роботи в 1975 році Золоту медаль ВДНГ отримали завідуюча ферми №2 Л.М.Паук та керуючий відділком господарства П.Д.Мехеда.
Життя в селі змінюється. У 70-х – 80-х роках збудовано двоповерхове приміщення школи (1972 р.), адміністративний центр (там розмістились сільська рада, пошта, ощадбанк), а також приміщення правління колгоспу ім. Суворова, дитячий комбінат, аптека. У будинках личківців є природній газ.
У селі працює Будинок культури із залою в 500 місць. Більше п'ятдесяти років керує роботою закладу невтомний працівник культури, ветеран праці Лопан Майя Максимівна.
У середній школі навчається 273 учні. Заняття з ними проводять 25 вчителів, з них 17- з вищою освітою, 5 продовжують навчання в педагогічних вузах. У школі працюють гуртки, факультативи. Для занять спортом шефом -колгоспом ім. Суворова збудовано спортивний зал.
Сьогодні на території села працюють ТОВ Агрофірми «Олімпекс-Агро», «Агроальянс», ТОВ АЯКС (Бузівський елеватор), паливний склад №16 ст.Бузівка, Дніпронафтопродукт - Бузівська нафтобаза, звірогосподарство, дільнича лікарня, станція Бузівка, середня загальноосвітня школа, дитячий садок, Будинок культури, Личківська СТП, аптека-84.
Крім того, важливе місце в житті села займають ПП «Бондаренко С.О.», фермерські господарства «Ткач В.М.», «Кубась О.А.», «Волошин В.А.», «Корогод», «Терра»; підприємці: Горобець І.І., Клименко О.І., Волошина Л.М., Корогод Л.Г., Джулай Т.О., Сахненко А.А., Халецький І.В., Ґудзь В.М. і ін.