Вівторок, 19.03.2024, 06:47

Вітаю Вас Гість | RSS

Дмухайлівка

http://www.magd-rn.dp.gov.ua/OBLADM/magd_rda.nsf/docs/975004B101119643C225768A007CA6C3?OpenDocument


Перші відомості про село відносяться до середини ХVІІ століття. Місцевість не раз обезлюднювалась, рятуючись від чуми перші переселенці розводили димокури, створювали димові завіси, вогонь часто перекидався на все, що могло горіти. Вигорілу, спустілу місцину почали називати Погорілим.
У 1749 р. в Погорілому оселився багатий козак Дмухайло. Пізніше тут осіли козаки Гаркуша, Шляховий, Логойда. Так з'явились хутори Дмухайла.
У XVIII - XIX століттях значно зросло населення Дмухайлівських хуторів. На 1898 рік тут було 934 двори (3302 особи чоловічої статі та 3272 – жіночої), 6108 десятин землі, які було відведено під наділи, роздано 1527 душам чоловічої статі. Інша земля знаходилась у руках Бакаута. Великими поміщиками були Микола Старокінь (мав 86 десятин), у священника було 200 десятин, у Степана Клочка – 125. Злидні, борги приводили селян до зубожіння. Знаряддя праці були примітивними: серп, плуг з ралом та лемешем, коса, ціп, дерев’яні вила – ось і все, чим обробляли свої клаптики. Крім панщини, на плечі бідняків лягали загальнодержавні "подушнє", "поголовне" та ін. Нещадно оббирала селян і церква, якій треба було віддавати церковну десятину.
На толоках, на гонах і луках
Виростали могили страшені,
І купалась в горі й муках
Україна в ті роки і дні.
1917 рік увійшов до історії нашої країни як рік двох революцій. Це був дуже складний час. Тільки в Катеринославі та губернії влада змінювалась 10 разів: Радянська влада, Центральна Рада, Директорія, Махно, Денікін. І кожна з них, наводячи порядок на свій лад, проливала кров мирного населення.
Революція прийшла і в Дмухайлівку. Із фронту повертались солдати. Почали скликати сходки, на яких виступали Собка Никифор Іванович, Бондар Артем Сильвестрович і закликали братись за зброю, йти проти поміщиків. Їх підтримали селяни. Вони розігнали козаків з економії Урусова. На початку 1918 в Дмухайлівці був організований революційний комітет, на чолі якого стояли Собка Никифор Іванович – голова ревкому, Феденко Андрій Антонович, Білий Микита Данилович, Дворецький Кирило Митрофанович, Христя Михайло Матвійович – члени ревкому.
У червні в село прибули німці з Черновим. Вони спалили будинки членів ревкому, били нагайками людей, за їх вказівкою було утворено "Союз земельних власників”, який проводив боротьбу проти революціонерів. ”Союз” послав своїх членів у місто Новомосковськ за зброєю, але партизани на чолі з Хомою Качаном і Кругловим оточили їх, перебили і вкинули в колодязь, а зброю забрали і озброїли нею партизан. Восени 1918 року в Дмухайлівці було обрано волосний виконком, на чолі якого стояли Собко І.І., Феденко А.А., але в 1919 році в село прийшли денікінці і знищили всі документи цього комітету. Члени волосного комітету пішли в підпілля і створили партизанський загін. На нього напав загін денікінців, в якому було 500 кавалеристів, 10 кулеметів, 4 гармати. Зав’язався нерівний бій. Партизани відступили до с. Гупалівки, з’єднались з батальйоном 45 стрілкової дивізії 398 стрілецького полку і пішли в наступ на денікінців. Втративши 40 чоловік вбитими, нападники відступили. У 1920 році в селі знову було створено революційний комітет, його очолив Боцула Михайло Петрович. Революційний комітет проводив організаційну роботу, постачав хліб і коней Червоній Армії, зміцнював Радянську владу. Це не сподобалось поміщикам, і вони створили загони, на чолі яких стояли Вовк, Коврига, Педько, Іванюк… У липні 1920 року загін Іванюка зробив наліт на Дмухайлівку і вбив голову революційного комітету Боцулу М.П., міліціонера Капшука Сергія. У 1921 р. цей загін був розгромлений. У бою загинули і комсомольці нашого села – Джумар, Чорновол, Зимовець Василь. Незабаром була розгромлена і армія Махна, що діяла на території нашого повіту.

ПЕРШІ
П’ЯТИРІЧКИ
Віртуозно болить у людини душа –
за землею рідною, за словами теплими,
але вона все мандрує і мандрує
від добра у зло, від зла у добро...
Хто зупинить це страшне колесо?
Л. Левченко.

Коли радянська держава розгромила інтервентів і білогвардійців, одноосібні господарства почали об’єднувати в колективні господарства. Тоді з’явився перший колгосп . Це сталося в 1928 р., називався він "Передовик”,
до нього увійшло 142 двори з площею землі 1050 га. Головою був Яків Феодосійович Решетило. У 1929 р. організований другий колгосп - "Борець за революцію”, з площею 2410 га. У 1930 р. створено "Шлях до соціалізму”, а в 1932 р. – ”За другу п’ятирічку”. Організаторами були вихідці із бідноти – І.І. Собко, К.К.Ковіка, К.М. Дворецький, Н.М. Снитка та ін.
Селяни неохоче йшли до колгоспів. Усе життя мріяли вони, їхні батьки і діти про свою землю, про незалежність від будь-кого, хотіли самі вирішувати, коли і що сіяти, кому і по якій ціні продавати. Важко було розлучатися їм із віковою мрією, коли стали заганяти до колгоспів, відбирати всю землю, весь мізерний реманент.
З початком організації колгоспів тих, хто не хотів добровільно туди вступати, оголошували "ворогами” Радянської влади та засилали. Коли почали забирати хліб у селян і віддавати його державі, прийшов голод. Потім стали забирати й інші продукти, особливо у тих, хто не хотів одразу йти до колгоспу. Люди ховали хліб, заривали у землю. Але майно знаходили і відбирали. Деяких кидали до в’язниці. Багато померло від голоду в жахливих муках. Вимирали по 3 – 4 чоловіка з сім’ї, а то й цілими сім’ями. Щоб вижити, їли собак, котів. Активісти збирали померлих, клали їх на вози, ховали за селом у братській могилі. Усіх небажаних, усіх, хто не вірив Радянській владі та партії, усіх, хто бачив і розумів, що відбувається насправді, а то й просто ні в чому не винних людей заарештовували, засилали, розстрілювали.
У 1935 р. всі колгоспи села одержали акт від держави на вічне користування землею. У 1936 р. було організовано машинно – тракторну станцію. Колгоспи села розвивалися, з року в рік вирощували високі врожаї всіх сільськогосподарських культур і не раз були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

Голодомор 1932-1933 років на території села
(спогади жителів)

Моя мати десь почула, що на полі були кагати кукурудзи. Качани вже забрали, а на тому місці повтоптувані зерна можна було б назбирати.
Пухлими ногами дійти туди дуже тяжко. Та що робити? Зібралися чотири жінки, у тім числі і моя мати, і пішли. Хто приліз туди та наївся зерен кукурудзи, то качається від болю в животі, а хто вже й пучками не може вхопити, то гризе зубами зернину із землі із сміттям. Такі вже додому не поверталися, там вони лежали покотом мертві, зелені мухи їм очі виїдали.
Люди вимирали сім'ями. І майже не було такої хати в селі, де б хтось не помер.
Вербицька Анастасія Павлівна
освіта початкова, 1924 р. н.

1932 рік ніби нічим особливим не відрізнявся від попередніх років. Так само цвіли сади, хвилювалися безмежні поля дорідним колоссям. Ніхто не міг навіть подумати, що буде смертельний голодомор. Зібрали врожай, який наказано було віддати весь.
І настав великий голод, багато людей померло. Пухли, сліпли від безхліб'я. Їли все те, що очі бачили. Пекли хліб з лободи, товкли голяки, сушили квітки акації.
Не дай, Боже, щоб усе це повторилося. Як це страшно, коли діти хочуть їсти, просять хліба, а його немає. Був страшний випадок у селі, коли одна сім'я позбавила життя сусідку і пустили її тіло на харчі.
Гордієнко Марія Йосипівна,
освіта початкова, 1923 р. н.

Наша мама ходила за сім кілометрів полоти городи. За це їй давали фунт хліба. Виходило по скибочці на нас, малих, бо він же, той кукурудзяний хліб, важкий, наче та скибочка, у воді вмочена.
Я вже не пам, ятаю, чим ми з мамою жили. Рвала я спориш, він був такий густий у дворі в нас, і я його їла, пхала просто такими жмутками собі в рот. Як же ми ждали, коли буде на городі картопля! Картоплю садили лушпайками. І, слава Богу, зійшла і вродила. І я стала жити далі.
То добре, що згадали муки людські для спомину тим, хто буде жити після нас, для їхньої науки.
Кібець Марія Гнатівна
освіта початкова, 1923 р. н.


Увесь люд був голодний. Ну, вже й до весни дожили, і солов'ї поприлітали до своїх гнізд, ластівки до хат, вони все співали і не знали, як ми їсти хочемо. З настанням тепла ставало гірше – ноги розпухали, під очима синці, щоки брезклі. Мати стали слабнути, звалилися, підкликали нас, обійняли і порадили: «Рятуйте самі себе, я вам нічим уже не допоможу».
Раз прийшли додому, принесли листя з липи, бо біля хати вже обідрали. Насушили листя, натерли і наліпили галет, бо їсти не було чого. Коли стало наливатися жито, то ми рвали колоски і їли, щоб не подохнути, пробачте, що я так сказала, бо люди тоді не мерли, а дохли , бо такий час тоді був.
Давиденко Катерина Іванівна,
освіта початкова, 1922 р. н.

СВЯЩЕННА
ВІЙНА

Мирну працю трудівників нашого села, як і всіх громадян Радянського Союзу, було порушено віроломним нападом фашистської Німеччини. Більше тисячі жителів Дмухайлівки вступили до лав Радянської Армії. Німці відправляли молодь до Німеччини, а активних громадян – до концентраційних таборів. Жителі села не корились ворогам. Вони відмовлялись давати окупантам продовольство, а такі, як П.П. Шаравара, Данило і Василь Ковіка закликали організовуватись до боротьби. Фашисти стратили їх. Активні дії проти німецьких загарбників проводив партизанський загін, організований комсомольцем І.І. Демченком.
Демченко Іван Іванович народився і виріс у Дмухайлівці. Закінчив Дмухайлівську середню школу, працював у колгоспі трактористом. Його обрали секретарем комсомольської організації та перевели на роботу обліковцем і завідуючим сільським клубом. Демченко одружився з Мотриною Степанівною Руденко.
Як допризовник Іван Іванович, був направлений до Бердичівського піхотного училища.
15 червня 1941 року Демченко призначений на посаду командира стрілецького взводу з присвоєнням військового звання лейтенант.
Того дня, після урочистого шикування, він написав додому листа, в якому пообіцяв викликати Мотю до себе, як тільки прибуде на нове місце служби. Лист досяг Дмухайлівки наступної неділі, коли кривава заграва охопила весь західний кордон країни.
Вже на другий день війни взвод Демченка тримав оборону, потрапив в оточення. Пробираючись до лінії фронту, Іван був поранений у ногу, і товариші його залишили під опіку однієї сім'ї, там його підлікували, і він вирушив до фронту.
Неподалік від Шепетилівки наткнувся на групу оточенців, які почали партизанити, примкнув до них. Демченко добре володів німецькою мовою, якої навчився ще в рідній школі та у військовому училищі. Йому вдалося проникнути в окупаційну установу в райцентрі Полоне Кам'янець - Подільської області, де він одержав посаду начальника поліції, і таким чином отримати доступ до зброї, бланків документів, секретного листування та іншої цінної для партизанів інформації.
Однак ворогам вдалося дізнатися якимось чином про діяльність Демченка, і йому довелося втікати. Повернувся він в Дмухайлівку в 1942 році, у новенькій німецькій формі, нібито у відпустку прийшов.
Користуючись своїм становищем та завоювавши «довіру» місцевого німецького начальства, Демченко почав згуртовувати навколо себе односельців та налагодив зв'язок з підпільними гуртами із інших сіл району, об'єднавши їх в партизанський загін, що дістав назву Котівського.
Першим, кому Іван повідав правдиву історію свого повернення в село, був Мороз Микита Васильович. Допомагали в організації загону також Виноградова Лідія та Остроух Григорій Юхимович. Кількість членів Дмухайлівського загону досягла 39 чоловік.
Підпільні групи вели агітаційну роботу серед населення, розповсюджували правдиву інформацію про становище на фронті (мали радіостанцію, за допомогою якої підтримували зв'язок із регулярними частинами Червоної Армії, отримували накази та передавали цінну інформацію). У 1943 р загін Демченка розпочав активні бойові дії. 20 лютого 1943 р. зробив напад на підрозділ штабу фашистської армії, що знаходився в селі Нехвороща Нехворощанського району Полтавської області. У цьому бою партизани знищили одну бронемашину, один мотоцикл, 7 фашистів, перервали зв'язок з фашистським штабом. Були захоплені трофеї: 10 коней з возами, 3 автомашини, 1 кулемет, 5 гвинтівок, 200 протитанкових гранат. Втрати партизан - 2 убитих.
У кінці лютого 1943 р гітлерівські війська оточили 106 дивізію 6 армії. Партизанський загін Демченка І.І. допоміг дивізії вийти з оточення в бою під Перещепино. Після виходу з оточення командування 106 дивізії наказало повертатися в тил ворога для самостійних дій. Наказ був виконаний. Пар-тизанський загін Демченка повернувся в Котовський район. У той час в Котовці знаходились на нараді поліцаї Котовського, Перещепинського, Царичанського та інших районів.
У ніч з 9 на 10 березня 1943 р загін Демченка зробив напад на Котовку, де в бою було знищено 46 поліцаїв, 2 старости сільуправ, начальника сільськогоспо-дарського відділення райуправи.
Були захоплені трофеї: 22 гвинтівки, 1 кулемет, 8 автоматів, 7 пістолетів, 1000 патронів, 10 коней та інше майно. Втрати загону: 4 убитих, 15 дістали поранення.
12 березня 1943 року партизани прибули у Кременівку — невелике степове село між Дмухайлівкою та Заплавкою. Командування загону розробляло операцію по знищенню фашистського загону в райцентрі Магдалинівка. Чекали розвідників, а також людей, надісланих у Чернеччину по зброю та боєприпаси. На ранок 13 березня ніхто з них не повернувся. На Кременівку ж несподівано навалилася каральна частина. Наступ більш як 600 німецьких солдат підтримували танки й артилерія.
Ухилитися від бою не було можливості: навкруги на багато кілометрів відкрита місцевість. Вирішили протриматись до вечора, щоб вислизнути під покривом темряви. І. Демченко наказав зайняти на сільських вулицях кругову оборону.
Так розпочався багатогодинний бій з противником, котрий тільки в живій силі мав майже семикратну перевагу. Партизани билися за кожну вулицю і кожний дім, поливали вогнем з горищ групи противника, підривали гранатами танки, підпалювали їх пляшками з горючою рідиною.
Хоча партизанський загін І.І.Демченка в кременівському нерівному бою зазнав поразки, та він все ж наніс відчутного удару по ворожій армії, знищивши більше 90 солдат, 40 поліцейських, захопивши багато трофейного майна, зброї та боєприпасів, наніс великих втрат живій силі і техніці ворога.
І все ж бій у Кременівці несправедливо назвати останнім. У ніч з 13 на 14 бе-резня Степан Передерій доніс ослаблого від ран командира Котовського загону до хати Степана Андрійовича Руденка, тестя Івана Демченка.
16 березня 1943 року на цьому місці розпочався справжній бій, у якому поранений командир протистояв більш ніж півтораста озброєних до зубів фашистам, більше того, окупанти привели за собою танк і дві бронемаши-ни. Бій тривав 5 годин.
Один проти ста п'ятдесяти...
Демченко Іван Іванович загинув під уламками будинку, який звалили ні-мецькі танки. Разом з ним загинув Степан Андрійович Руденко та його син 12-літній Василько. Німці також схопили Наташу, дочку Руденка. Вона під час бою сховалася до погреба, що був у сінях, а коли дим від палаючої хати проник туди, почала задихатися і закричала. Карателі витягли Наташу, зв'язали і повезли до Котівки. Восени 1943 року після визволення Котівки труп Наташі виявили у канаві на шкільному подвір'ї. У дівчини були обрубані кисті обох рук.
Зараз на місці загибелі Демченка І.І. вдячні односельці встановили скромний обеліск, а перед Дмухайлівською школою, на центральній площі села, височить бюст славному земляку. Учні школи постійно доглядають за ними.

РОЗВИТОК СЕЛА ЗА РОКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Закінчилась війна. Настав довгожданий мир. Війна розорила господарство. Посівна площа скоротилась на чверть, знизилась урожайність, зменшилось поголів’я тварин. У післявоєнні роки Комуністична партія поставила завдання – будівництво комунізму. Все життя країни та людей було підпорядковане цій меті. Народ вірив: ще трохи - і суспільство без війн та кривавих битв, без злочинів та неправди, суспільство щасливих та рівних людей з’явиться на планеті і, не шкодуючи сил працював. І трудівники наших колгоспів робили все, щоб відбудувати зруйноване господарство, загоїти рани, нанесені війною. У 1954 р. на території села було створено з 4-х колгоспів одне велике господарство - "Шлях до комунізму” з площею землі 6956 га, в тому числі орної - 6143га. На кінець 50-х років колгосп уже зміцнів і міг придбати необхідну для себе техніку, вже мав кваліфіковані кадри, організаторів виробництва, механізаторів, здатних використовувати сільськогосподарську техніку, тому купив у місцевої МТС комбайни, трактори і, продуктивно їх використовуючи, з року в рік домагався підвищення врожайності всіх с/г культур. Збільшуючи доходи, колгосп ще купував техніку у держави і вже в 1966р. мав 31 трактор, 26 автомашин, 18 комбайнів, прибуток від господарства в цьому році становив 1513156 крб.
У 1966р. звання Героя Соціалістичної Праці із врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка” присвоєно комбайнеру Мусі Олексію Трохимовичу. З 17 років Олексій Трохимович розпочав свою працю в рідному колгоспі і де б не працював, завжди виявляв старанність у роботі, був прикладом для інших.
Свого старшого наставника наслідували комбайнери Грановський Віктор Іванович і Майний Іван Онисимович. За сумлінну працю Віктора Івановича нагороджено в 1970р. медаллю "За доблесну працю”, а в 1975 – орденом Трудового Червоного Прапора. Звання "Ударник комуністичної праці” присвоєно Майному Івану Онисимовичу. У 1971р. Івана Онисимовича нагороджено орденом "Знак пошани”, а в 1975р. медаллю "За трудову доблесть”. За сумлінну працю шоферу Лікарю Володимиру Івановичу присвоєно звання "Ударник комуністичної праці”, а в 1977р. нагороджено орденом Трудової слави ІІІ ступеня. За вміле керування бригадою, хороші успіхи в роботі бригадира тракторної бригади першого відділення колгоспу Лебедя Миколу Миколайовича було нагороджено в 1967р. медаллю "За трудову доблесть”, а в 1973р. - орденом "Знак пошани”. Однією з кращих доярок колгоспу була Литвин Євдокія Яківна. У 1977р. Євдокія Яківна перекрила тритисячний рубіж по надоях молока. За сумлінну працю її нагороджено орденом Трудової слави ІІІ ступеня. Старанно працювала в колгоспі і Погрібняк Ольга Романівна. Працюючи ланковою по вирощуванню цукрового буряка, Ольга Романівна домоглася врожайності його по 240ц. з 1 га. За це в 1967р. одержала орден Трудового Червоного Прапора. Потім вирощувала кукурудзу і теж домоглася хороших успіхів, її було нагороджено медаллю "За трудову відзнаку”. Свинарка Теліпко Катерина Іванівна у 1970р. нагороджена медаллю "За трудову доблесть”, в 1971р. - "За доблесний труд”.
Крім зазначених уже людей, нагороди отримали ще такі колгоспники:
орденом Леніна - Северин Галина Василівна.
орденом Трудового Червоного Прапора:
Діденко Оксана Іванівна,
Демченко Василина Андріївна,
Ковіка Оляна Гаврилівна,
Дерев’янко Василина Василівна,
Климик Микола Костянтинович,
Бондар Іван Павлович;
орденом "Знак пошани”:
Муха Євген Якович,
Носик Андрій Петрович,
Орлянський Яків Петрович,
Северин Іван Іванович,
Борисенко Іван Іванович,
Сипало Марфа Іллінічна;
орденом Трудової слави ІІІ ступеня:
Коваленко Іван Іванович,
Орищенко Петро Кузьмич;
медаль "За трудову доблесть”:
Ковіка Микола Васильович,
Полішко Микола Маркович,
Таранова Марія Миколаївна,
Дерев’янко Василина Василівна,
Ковіка Олександра Леонтіївна,
Бондар Іван Павлович,
Ковіка Марія Антонівна,
Пугач Надія Романівна;
медаль "За трудову відзнаку”:
Юрко Іван Трохимович,
Солодовник Петро Карпович,
Борисенко Олексій Анатолійович,
Полішко Григорій Романович,
Носик Ольга Яківна,
Солодовник Марія Олександрівна,
Грановський Володимир Вікторович,
Лавушник Олексій Денисович.
У 1966 р. колгосп "Шлях до комунізму” мав у своєму розпорядженні, 31 трактор, 18 комбайнів, 26 автомашин. Прибуток становив 1513156 крб. У селі було 1020 дворів, в яких проживало 2534 чоловіки. У центрі села височать двоповерхові будинки контори колгоспу, Будинку культури, середньої школи. Крім того, є ще два Будинки культури, дві восьмирічних школи та два продуктових магазини на околицях села.
Кожного року в селі споруджується 20 будинків міського типу. До послуг колгоспників радіо, електричне освітлення. У власності жителів є 120 телевізорів, 75 мотоциклів, 75 швейних машин, 2000 велосипедів, 50 радіоприймачів, 2 автомашини, 75 пральних машин.
У 1952 році в селі відкрито історико – краєзнавчий музей. Його заснував учитель історії Тарасенко Іван Маркович. За 15 років музей відвідали 50 тисяч чоловік. Він був розташований в Будинку культури. У ньому відображено убогість села до революції, є примітивні знаряддя, якими обробляли землю, виробляли одяг. Показано і героїчну боротьбу партизанського загону, яким у роки Великої Вітчизняної війни керував лейтенант Червоної Армії І.І. Дем-ченко.

Більше п’яти тисяч експонатів було накопичено в музеї, їх разом збирали і берегли дмухайляни. На матеріалах музею вчителі і батьки виховували своїх дітей. Його відвідували не тільки дмухайляни, а й гості з усього району.
На кінець 70-х років село прикрасилось новими вулицями. Звідси в усі кінці країни курсували автобуси по шляхах з твердим покриттям. Такий шлях тягнувся до механізованого току, свиновідгодівельного комплексу та інших виробничих ділянок колгоспу. В усіх бригадах були справжні тваринницькі містечка, діяли клуби. Лише одна центральна бібліотека налічувала 18 тисяч книг, діяла лікарня, працювало понад шість магазинів, майстерня побутового обслуговування. До неї, щоб полагодити побутові прилади, зверталися з усіх навколишніх сіл, бо майстром своєї справи був Василь Дудка.
Колгосп "Шлях до комунізму” став високорозвинутим багатогалузевим господарством. Він мав мехмайстерню, два насіннєвих токи, дві тракторних бригади, садово-огородню бригаду. Одержуючи високі врожаї, колгосп достроково виконав трирічний план по продажу зерна державі в 1979 році. Виросли в тракторних бригадах добротні будинки механізаторів, де створено всі зручності для роботи і відпочинку. Зі стін середньої школи, де працювало 30 вчителів, вийшли сотні досвідчених людей, які стали вчителями, лікарями, офіцерами, вченими та оволоділи іншими професіями. Сотні випускників цієї школи працювали в рідному колгоспі. Комбайнери О.Муха, А.Гупало, А.Ковбаса, В.Грановський стали справжніми майстрами збирання врожаю. Поля обробляли 35 тракторів, а врожай збирали десятки зернових і спец комбайнів.
Колгосп мав дві ферми, кількість корів на яких разом сягала 460 голів, свиновідгодівельний комплекс на 12 тисяч голів свиней, який очолював Теліпко А.К. Тут практикувалася відгодівля свиней у літній період у літніх таборах, що зводило загибель молодняка до мінімуму.
Добре розвивалася культура. У Будинку культури існував духовий оркестр, фольклорний ансамбль, який виступав не тільки на дмухайлівській сцені, а й у області. Для дітей демонстрували мультфільми, часто приїжджав цирк. Для молоді проводились дискотеки, концерти, зустрічі з артистами.
Працювала аптека, в якій можна було купити необхідні ліки. Головний лікар – Білуха Г.П., ще працювали в лікарні лікар - стоматолог, акушер, гінеколог, медсестра. Дитячий лікар Гупало О.М. – добра і чуйна жінка, яка наглядала за здоров’ям кожного малюка в селі.
СЕЛО ДМУХАЙЛІВКА ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ


І заграли пісень ще незнаних
Ще незнані, нові кобзарі,
Як народ, розірвавши кайдани,
Зацвіте, наче сонце вгорі!
Яр Славутич

24 серпня 1991р. увійшло в історію нашого народу як День незалежності. Наша Батьківщина почала нову сторінку історії – історію суверенної держави. Але труднощів не зменшилось, а збільшилось. Різко знизився рівень виробництва продукції, гостро постала проблема нестачі енергетичних ресурсів, почалось скорочення робочих місць, знецінення грошей, невчасно виплачувалась заробітна плата. Всі ці труднощі не минули і села Дмухайлівки. Знизився рівень виробництва с\г продукції. Багато селян залишились без роботи. З метою економії в селі стали відключати електроенергію.
Перестали діяти магазини сільпо, будинок побуту. Сільську бібліотеку було перенесено в Будинок культури, який знаходиться в аварійному стані, без опалення і освітлення. У приміщенні музею відкрили церкву.
Та не все було так погано. Почали відкриватись перші приватні магазини, з’явились фермерські господарства та приватні підприємства.
У 1993 році колгосп перетворився на КДСП "Маяк”. У 2000-му році КДСП стало агрофірмою "Маяк”. Відбулося розпаювання землі і майна. Селяни отримали земельні наділи по 6 га. Більшість здавали свою землю в оренду агрофірмі "Маяк” та фермерам, а деякі селяни стали обробляти свої земельні наділи самостійно. Зараз на території Дмухайлівської сільської ради числиться 468 одноосібників.
Сьогодні в Дмухайлівці працює школа, де вчиться 180 дітей. У школі тепло, приміщення відремонтоване, вчителі без затримок отримують заробітну плату. Деякий час не працював дитсадок. Сільська рада зробила все можливе, щоб його відкрити. Там зараз 22 дітей. У першу чергу приділили увагу організації повноцінного харчування. Немає проблем з медичним обслуговуванням.
У 2004 році змінився інвестор, який орендував землі і залишив борги. Прийшов новий – фірма "Південь-Агро-Лідер”. У цьому році відновлений свиновідгодівельний комплекс, в якому вести господарство взялась фірма "Агро-Овен”.
Хочеться вірити, що країна, в якій живе працьовитий талановитий народ, упорається зі своїми труднощами й зможе побудувати, незважаючи ні на що, гідне для свого народу життя – світле, щасливе, багате.