Неділя, 22.10.2017, 22:59

Вітаю Вас Гість | RSS

Поливанівка

Поливанівка – село, розташоване на річці Кільчень, за 12 кілометрів на південний схід від районного центру, є центром сільської ради, якій підпорядковані населені пункти Новоіванівка, Карла Маркса, Веселий Гай.
На території Поливанівки знаходяться ____ фермерських господарств, сільськогосподарське ПП «Мир», Дніпропетровський держекспертцентр (сортостанція), загальноосвітня школа, дитячий будинок інвалідів, торгівельні приватні підприємства – «Роза» і «Лаванда». З 2004 року відновлено роботу дитсадка. Село газифіковане, також працює система централізованого водопостачання. Населення по сільській раді становить1414чоловік(на01.01.2007).

1861 рік є офіційною датою заснування с.Поливанівки. До 1861 року на території теперішнього радгоспу " Поливанівка " був розташований багатий маєток поміщика Поливанова, а на лівому березі річки Кільчень стояли хати його осавулів та розпорядників. Переселені кріпаки жили переважно в землянках.
Реформа 1861 року не принесла полегшення селянам. Вони так і не отримали реальної свободи. Більша частина земель залишилась за паном, а отримані бідняками наділи ледь могли прогодувати сім'ї. Але, незважаючи на всі негаразди, село поступово розросталося.
Ще надворі не світає, а кріпацька сім'я вже на ногах. На панщину гнали не тільки чоловіків і жінок, а навіть дітей. Частина кріпаків була куплена або виміняна у іншого пана.
Згодом поміщик Поливанов село Поливанівку із своїм маєтком і землями програв Махнові, але прізвище колишнього власника земель так і закріпилось у назві села.
У період столипінської реформи збільшується розшарування селян. Реформа, попри всю свою недосконалість, дала можливість частині селян зміцнити свої господарства.
Революція 1917року та громадянська війна змінили розмірене життя села. Зміни державної влади в буремні революційні роки поділили населення на прибічників і противників нової влади. Влада, яка однією рукою давала землю, а другою забирала нажите нелегкою селянською працею, була незрозумілою для більшості. Німецько-австрійський, денікінський, отаманський безлад, який приносив грабунок і страждання, змушував селян брати в руки зброю і власноруч захищати свою землю і близьких.
Партизанський загін, яким командував Олександр Лащенко, був створений у Поливанівці. У 1919-1920 роках партизани мужньо захищали село від денікінців і бандитських формувань, що робили набіги на село. Якось денікінці ще звечора оточили хату, де перебував відважний командир. Всю ніч Лащенко сам відбивав напади розлютованих бандитів, посилаючи в них гранати і кулі. Наближався ранок . Бандити побоялися залишатися, поки розвидніє, і відступили. Таких сутичок у Олександра Лащенко було немало.
Не менш відважними в ці роки були партизани : І.А.Бровко, В.І. Бульба, Д.Качан, П.Д.Бабенко, В.Кицюк, С.Бровко, Х.І.Качан, С.Й.Федосієнко, І.М.Каліберда, Е.І. Скиба, Я.Г.Колісник.
Збереглося у пам’яті і переказах односельчан, як партизанський загін вигнав із села і переслідував в напрямі Дмухайлівки озброєну групу бандитів, назустріч бандитам висту­пив загін регулярної Червоної Армії. Зав'язався жорстокий бій. Бандити мали великі втрати і вже більше до села Поливанівки не з'являлись. Але в цьому бою загинули і партизани : Петро Бабенко, Данило Качан, Семен Бровко... В іншому бою смертю хоробрих загинув партизан Денис Ілющенко, могила якого знаходиться в селі Іванівці. Пам'ять про них завжди житиме в серцях односельчан.
Нові часи

Відгриміли останні постріли громадянської війни. У 1921 році була створена перша Рада депутатів трудящих (головою став колишній партизан Іван Антонович Бровко). У селі тоді було трохи більше ста господарств. Радянська влада наділила кожний двір півтора гектарами землі на кожного члена сім'ї. Легше зітхнулося селянам.
Постало питання про ліквідацію неписьменнності як одного із залишків минулого. У Поливанівці була лише початкова школа, у дореволюційний час в ній навчалися переважно хлопчики, і то не всі її закінчували. Дівчатка, як правило, ходили до школи тільки один рік: їм, мовляв, у солдати не йти, а прясти можна і без освіти. У радянський час чотирирічне навчання стало обов'язком для всіх. Поряд з дітьми до навчались і дорослі .
Сільська молодь вступала до комсомолу (1925 рік). Власними силами збудували клуб, в якому під керівництвом учителів Івана Хомича Башмака і його дружини Оксани Іванівни закипіла творча робота. Село змінювало своє обличчя, піднімалася його економіка.
У 1929 році почала організовуватися сільськогосподарська артіль«Гігант». Ніби сама назва підкреслювала перевагу колгоспу над приватним господарством. У тому ж році селяни одержали перший трактор тракторист - Єфрем Іванович Скиба). Через рік його обрали головою правління. Активними організаторами колгоспу були: М.С.Саміщенко, І.П. Скиба, А.Й. Федосієнко, Євдокія Назаренко, Анастасія Федосієнко, які потім очолювали бригади, ферми, майстерню . За бездоганну працю бригадир Петро Ілющенко (загинув в період Великої Вітчизняної війни) був удостоєний високої урядової нагороди - ордена Леніна.
За відомістю артілі «Гігант» у 1932р. в ній нараховувалося 350 колгоспників, 2686га землі, 14 артільних та 60 приватних корів (з тих 74 корів 10 були придатні до роботи у якості тяглової сили), більше 70 коней.
З колективізацією до селян прийшло перше серйозне розчарування радянською владою. Суцільна колективізація ламала долі людей. Посуха, надмірні плани хлібозаготівель, байдужість держави до долі селян стали основними причинами голодомору 1932-1933 року, який залишив трагічний слід і в історії нашого села.
За зрив хлібозаготівель 1932 року артіль «Гігант» Поливанівської сільської ради була занесена Дніпропетровським облвиконкомом на «чорну дошку». Цей захід передбачав каральні методи по відношенню до сіл, які не виконали плани хлібозаготівель: село блокувалося, заборонялася торгівля, достроково стягувалися усі платежі і т.ін. Взагалі, рішенням Дніпропетровського обкому партії від 23 грудня 1932 року на «чорну дошку» було занесено 223 колгоспи нашої області.2
За даних умов винних шукали і «знаходили» на місці. У колгоспі «Гігант», «шкідників» виявилося аж п’ятеро вони нібито складали «бойову групу контрреволюційної повстанської організації», яку очолював голова колгоспу Гнат Єгорович Жмур, якого було заарештовано 5 січня 1933року. Звинувачення у справі селянина, батька трьох дітей було винесено 14 серпня 1933року судом «трійкою», що визначила покарання: «заключити в спец виправний табір терміном на 10 років».
Аналогічне звинувачення було висунуте проти Левченка Федора Степановича (1904 року народження, селянина, позапартійного, малописьменного), який також недовго очолював артіль «Гігант». За вироком від 11 квітня 1933 року ув’язнений до 5 років виправно-трудових таборів.3 У 1955 та 1956 роках відповідно наші односельчани були реабілітовані.

Трагічні сторінки історії

Голод 1932-1933 років і його трагічні наслідки у нашому селі, як і по всій Україні, були жахливими. Доля села - доля народу. Ось спогади наших односельчан про ті важкі часи.
Щеглова Феона Петрівна, 1915 року народження, ветеран війни і праці. Народилася в с.Олександрівка, нині Оленівка, проживає в с.Поливанівка.
"Я пам'ятаю цей жахливий 1933-й рік. Люди рвали кінський щавель, парили його і їли. Весною ловили ховрахів, горобців, і коні, які були в селі пропадали . Щоб якось прогодувати своїх дітей, рубали себе. На ходу помирали, як мухи. Курінний Іван Хомович, увесь опухлий, вийшов на толоку, щоб знайти щось поїсти... Знайшли його вже мертвим.
Люди не встигали ховати один одного. Спочатку померлих клали у труни, а потім скидали у ями, не виготовляючи гроби: не встигали.
Микита Назаренко, який жив на Буряківці, прийшов до мене, просив: "Дайте що-небудь поїсти, дайте бурячка”. Я сказала, що самій нічого буде їсти, але потім дала. Він поїв, запив квасом і пішов. Більше його ніхто не бачив.
Біля кладовища йшла жінка, впала і більше не піднялася.
Моя двоюрідна сестра пішла на базар в Магдалинівку, а вдома залишила четверо дітей. На базарі вона купила декілька квашених огірків, а, прийшовши додому, двох дітей, віком 1 і 4 роки, застала померлими з голоду. Двох інших, вже опухлих, вона встигла врятувати. Мама моя, її сестра, бабуся померли з голоду. Мене взяв мій дядько і виходив. Вимерли всі сусіди. Лю­ди їли собак та інших тварин, яких вдавалося зловити. Ми жили біля річки, і земля родила краще, ніж скрізь. Приходили до нас пухлі люди і просили їсти. Ми ділилися, як тільки могли ".
Плічко Віра Самійлівна- 1920 року народження, пенсіонерка:
"Коли був голод в 1933 мені було 13 років. Урожай в той рік був добрий, але хліба не вистачало. Люди пухли з голоду, багато повмирало. Я з матір'ю працювала в огородній. Там давали поїсти і видавали по кілограму мишію. Одного разу, коли ми працювали, прибіг мій брат і сказав, що померла від голоду бабуся. На селі хліба не було, але в місті хліб продавали. Люди ходили пішки в Дніпропетровськ. Тато збирав на продаж в людей курей і йшов до міста, а приносив по 10-12 хлібин. Бувало нам з братом відріже мати по окрайцю хліба, то тато дуже кричав за це. Під час голоду я працювала в радгоспі, то хоч щось платили, хоч можна було поїсти чи юшки чи макухи".
Кушнір Олександра Калинівка. Народилася в 1913 році в селі Ново-Підкряж, зараз проживає в с.Поливанівка, пенсіонерка.
Коли настав голод Олександрі було 20 років. В сім'ї було 9 чоловік. Спочатку, коли настав голод, харчувалися остатками буряків, картоплі. "Їли бур'ян, аби лишитися живими" - розповідала Олександра Калинівна. Потім мати сказала їй та її братам, щоб роз'їхались та слухали людей, може хто і виживе. В місті Олександра працювала нянькою 3-х дітей. За це їй давали їжу і вона змогла вижити.
***

Незважаючи на труднощі і негаразди тридцятих років, друга половина десятиліття принесла нові надії на краще життя. Створена в 1931 році машинно-тракторна станція у 1937 році стала переможцем соціалістичного змагання. В 1938 році було закінчено будівництво нової двохповерхової школи в якій учні мали можливість отримати десятирічну освіту. В Поливанівці створюється сортодільниця, відкривається відділення зв’язку і медпункт. На території сільської ради працюють чотири колгоспи: «Гігант», «Червоний Промінь», «Карла Маркса», «ІІІ Пятирічка». Але не довготривалим був цей час. Нові випробування – війна 1941-1945 років перервала мирний перід життя.

В НЕВОЛІ, АЛЕ НЕ СКОРЕНІ

1941 -й рік. Над країною знову запалала заграва пожеж. У вересні фашисти захопили село Поливанівку. Володарем села став німецький комендант, якій завів найжорстокіші порядки. Німці грабували людей, забирали в них худобу, птицю, теплий одяг для своїх солдат. Стогін і плач стояв над селом, коли окупанти відправляли в німецьку неволю юнаків і дівчат. Багато зазнали горя на чужині односельчани Софія Каліберда, Ольга Курінна, Анастасія Назаренко...
Розгул фашистів тривав. З допомогою поліцаїв їм вдалося арештувати членів загону Івана Сармана, Прокопа Качана, Юхима Турченка та інших і відправити їх до табору смерті, де вони й загинули. Фашистам також вдалося натрапити на слід підпільників-комуністів Арсентія Йосиповича Федосієнка, Ганни Миколаївни Вродливець, Івана Павловича Скиби. Всі вони були заарештовані, а потім розстріляні.
Та ні жорстокості, ні терор не залякали поливанівських селян. Таємно від фашистів переховували вони партизанів, військовополонених, яким вдалось втекти з таборів, створених на окупованій території. Багато односельчан пішли в партизанські загони, стали зв'язківцями. Від рук ворога загинули партизани-зв'язківці - Василь Петрович Курінний, Раїса Каліберда, Андрій Грицай.
Ніколи не забудуть поливанівці своїх земляків Сидора Омеляновича Лісного і Віру Іванівну Скибу.
Сидір Омелянович, будучи інвалідом, не зміг безпосередньо влитися в партизанський загін. Але ніхто не знав, звідки в нього беруться партизанські листівки, звідки він дізнається про вісті з фронтів. Тільки для вірних людей він розповідав про новини. Та знайшовся якийсь підлий зрадник, який видав підпільника. Ранньої весни 1943 року його схопили жандарми і майже роздягнутого, босого, залитого кров'ю повели до районної жандармерії. Там його допитували, жорстоко катуючи, але так нічого вороги і не дізналися. Герой був розстріляний.
Віра Іванівна перебувала в партизанському загоні Міненка, який діяв тоді в лісах під Новомосковськом. Маючи медичну освіту, вона була в загоні медсестрою. Коли фашистам вдалося натрапити на слід партизанів, почалися арешти, їй було доручено зберегти життя командира тов.Міненка. Це завдання Віра виконала. Міненко і зараз живий, але сама вона потрапила до рук ворогів. Після тяжких тортур її було розстріляно.
Багато наших земляків з честю пройшли шляхами війни і повернулися до рідного дому.
Дем'яненко Фрося Іванівна народилася в с.Поливанівка. Закінчивши школу, здобула освіту в Дніпропетровському медичному училищі, була розвідницею в складі партизанського загону, що діяв на Новомосковщині. З 17 розвідників загону 5 загинуло, але смерть обминула нашу героїню. Пробравшись на Харківщину, частина загону, в якій була Фрося Іванівна, вступає до лав Червоної Армії. У пригоді стала медична освіта. За час перебування на фронті дівчина врятувала життя 86 бійців, винісши їх з поля бою. За це вона була нагороджена медаллю " За відвагу ". Після тяжкого поранення Фросю Іванівну, яка провела 8 місяців в госпіталі, було комісовано.
Про страшний табір смерті розповідала колишня ув'язнена Грищенко Галина Петрівна.
- З нами були і діти, їх теж били, били за все : за те, що вони не посміхались фашистам, за те, що просто потрапляли на очі. Це вже були не діти, це були тіні, скелети дітей, - розказує вона.
Людей заражали всякими хворобами, брали кров, здирали шкіру. На руці в Галини Петрівни № 54539. Не можна без сліз слухати її розповідь про страшні муки, які випали на долю людей.


Повоєнні часи

Визволення Поливанівки від німецько-фашистських загарбників відбулося в 20-х числах жовтня 1943 року. При відступі фашисти спалили частину будівель, але швидкий наступ солдатів 58 гвардійської дивізії, яка визволяла наш край, не дав фашистам знищити все село.
З перших днів визволення було відновлено роботу сільської ради, яку очолив Тенетко М.Ф. Всі районні розпорядження проходили через органи місцевого самоврядування і доводилися до відома колгоспів, що знаходилися на території сільської ради.
Тяжкими були ці перші місяці свободи. Розпорядження районного виконавчого комітету, який в перші дні визволення очолював Удовиченко, свідчать, що жителі нашої сільської ради залучалися до різних відбудовчих робіт, в тому числі Магдалинівської школи, бані, будівництва аеродрому, олійниці на території радгоспу «Поливанівка»...
Уже в жовтні було відновлено роботу фельдшерсько-акушерського пункту, відділення зв’язку, завідуючими яких було відповідно призначено Нещадим Єлиза-вету та Деркач Марію.
Розпочала свою роботу МТС, при якій були організовані курси трактористів. За рознарядкою на курси було направлено дівчат із колгоспів сільської ради.
Відновлено сільське споживче товариство.
16 жовтня 1943 року в зв’язку з великою кількістю дітей-сиріт райвиконком прийняв рішення створити на території сільської ради до 1 листопада дитячий будинок і розмістити його в приміщенні контори колгоспу Карла Маркса. Відновила роботу школа, але приміщення довоєнної було спалене фашистами, тому учням з 8-10 класів пропонувалося навчання в Очеретуватівській та Топчанській школах (інформація районного відділу освіти від 14.12.43).
Чоловіки призивного віку були мобілізовані на фронт, тому основний тягар відбудови ліг на плечі жінок і підлітків. Протягом наступних двох років вони мали відновити зруйновані та пограбовані господарства.
Не всі наші односельчани повернулися з полів війни. 243 імені викарбувано на обеліску в честь загиблих під час страшної війни. Але ті, що повернулися, активно приступали до праці .
У повоєнний час жителі Поливанівка і прилеглих сіл поповнилися переселенцями із Західної України і Волині. Одним із ініціаторів (вербувальників) на переселення був колишній партизан Нестерук Григорій Спиридонович. Приїхавши для ознайомлення з місцевим краєм і умовами, він повернувся на Волинь і завербував до переселення ряд односельчан, які разом з його сім’єю переїхали до нашого краю. Держава була зацікавлена у збільшенні кількості робочих рук для обробки наших родючих земель, тому підтримувала переїзд і влаштування переселенців. Серед переселенців були ветерани війни - Ящик В.Я., Приходько С.М. та ін. І Нестерук Г.С. в подальшому довгі роки керо