Історичний нарис про с. Приют та села, що близько навколо нього розташовані.




Давно вже рідним став мені Приют,
Й остання моя гавань, мабуть, буде тут.
Майже піввіку я про нього вів нотатки,
Щоб краще знали рідний край нащадки.
Відомості з літописів, книжок й газет
Джерелами цих записів служили
І найголовніше джерело – це те,
Що розказали люди-старожили.
А кожному із нас завжди слід пам’ятати
Оці мудрі слова поета одного:
Хто свого минулого не знає,
Той не вартий і майбутнього свого.

Яценко Іван Михайлович


Села Веселе, Вишневе ,Грушеве (до 1969 р.), Іванівка та Новоспаське, які підпорядковані Приютській сільській раді. Їх історичні долі багато в чому спільні.
Погляд у сиву давнину.
Край, де ми зараз живемо, як і вся Дніпропетровщина, був заселений ще в сиву давнину. Він приваблював людей родючими чорноземами, безмежними ковиловими степами, багатими на птаство і тваринний світ, повноводними ріками та озерами, в яких водилося багато риби.
Ось що говориться в історичному документі : «З появою перших металевих виробів, тобто в період міді-бронзи (ІІІ тисячоліття – поч. І тис. до н.е.) територія області густо заселяється.
У період Київської Русі (ХІ – ХІІІ ст.) по Орелі проходив кордон із землями кочівників, і не раз зустрічалися тут у жорстокому бою руські воїни з половцями. Монголо-татарська навала (ХІІІ ст.) спустошила Придніпров’я.
Багато часу минуло, поки ця територія, яка дістала назву «Дикого поля», знову почала заселятися. Це було пов’язано з виникненням та розвитком козацтва (ХVІ ст.). Відтоді історія області протягом майже чверті тисячоліття фактично є історією Запорізької Січі.»
(Історія міст і сіл УРСР Дніпропетровська обл., стор. 10-11)

Особливо інтенсивно починає заселятися наш край з кінця ХVІІІ ст., після ліквідації урядом Катерини ІІ Запорізької Січі.
В одному історичному документі, що містить відомості про наш край того періоду, села Чаплинка, Петриківка, Спаське, Очеретуване, Маймелівка (тепер набережна частина Тарасо-Шевченківки нашої сільської ради) і другі, з яких переселенці заснували і наші села, зазначено, що вони були уже ще у ХVІІІ ст. Царський уряд щедро роздавав тутешні землі військовим і цивільним чинам за різні заслуги, заохочуючи до швидкого заселення і освоєння цього краю. Багато земель попало і в руки козацької старшини, яка вірно служила тепер царському уряду Росії.
Протягом ХІХ ст. виникає, крім козацьких слобод, багато поміщицьких маєтків, що острівцями підносилися у безмежних степових просторах, як, наприклад, економія В. Кащенка, на березі річки Кільчені ( тепер племзавод «Поливанівка»)
Що являв наш край (територія Приютської сільської ради без Тарасо-Шевченківки) у перші десятиріччя ХХ ст.?
Це були безмежні цілинні степи, серед яких - маєтки В. Кащенка, на південний схід від нього – Хренникова і Рябушкіна із сільцем із кількох хатин вздовж притоки Кільчені (тепер яр) та помістя Покотилових – на південний захід – і поруч сільце Веселе.
Частина панських степів було розорано більшу ж частину використовували як пасовища. В. Кащенко виростив чудовий сад, довівши на практиці, що фруктові дерева при відповідному догляді можуть добре рости і в степовій зоні України.
Протягом 1908-1912 років на куплених у збіднілої поміщиці Покотилової землях оселилося кілька німецьких сімей – колишніх вихованців приюту-притулку для сиріт – у м. Новомосковську. Селяни цих поселенців називали приютчанами, а їх колонію – Приютом.
У 1913-1914 роках через степи проліг із південного сходу на північний захід земляний насип через землі Хренникова та Кащенка, недалеко від с. Веселого і помістя Покотилової. Царський уряд, готуючись до війни, мав намір зв’язати західні кордони із промислово розвинутим Донбасом. Але перша світова війна перервала розпочаті роботи.
Історія заснування сіл.

Іванівка.

Заснування села, за розповідями старожилів, відноситься десь до середини ХІХ століття. Один із старожилів, Прудиус Сергій Іванович (1879-1978 рр.), передав розповідь свого батька про те, що ще за кріпаччини за якісь заслуги тут одержав обширні землі по лівому березі мілководної притоки Кільчені козацький старшина із Приорілля Рудницький. Він переманив сюди із Полтавщини три молоді сім’ї, що втекли від пана-кріпосника, - Глущенка, Малтиза та Прудиуса. Вони і були засновниками цього села, яке спочатку називалося Труднищиною. Після смерті Трудницького його син продав свої володіння десь уже в останній чверті ХІХ ст.. катеринославському міщанинові Івану Рябушкіну (селяни його називали Рябушкою або просто Рябухою.)
На північно-східній околиці розляглося його помістя. У голодні роки в його економію прибилися Віхоть, Сіряк та інші селяни, що тікали від голоду, і стали його наймитами. Рябушкін перейменував село у Іванівку, бо саме тоді жили тут три Івани – Глущенко, Малтиз і Прудиус. Та й своє ім’я хотів увіковічити. Так ця назва і закріпилася, хоч ще довго старожили вулицю понад яром називали Труднищиною. За наказом Рябухи у яру загатили ставок, на якому відпочивав пан з гостями у літню спеку.
У 1927-1930 роках поруч осіли переселенці із Петриківки – Козини, Спасівські, Дрововози і др., утворивши нову вулицю, що витяглася перпендикулярно до Іванівки. У середині 30-х років її продовжили комунари, звівши власні будинки. Ця вулиця довго називалася Петрівкою. У першій половині 30-х років було засноване і село Цвітки. Загальна назва Іванівка поширилася на всі ці поселення і закріпилася в офіційних документах на початку 50-х років.
Іванівка зараз поділяється на вулиці Іванівську (Цвітки) та Ілліча.
Веселе.

Засноване у 1863 році. Через два роки після скасування кріпосного права пан Кащенко виселив на південно- західну окраїну своїх земель три сім’ї – Кульбача, Литвиненка та Якименка, надавши відповідні земельні наділи та допомігши облаштувати двори. А на входини навіть подарував кожному набір посуди. Доводилося бачити у старожила Литвиненка Івана Я. тарілку з того родового набору з написом по краю «Весёлое – Весёлое – Весёлое». Пан закріпив цю назву за селом.
Протягом наступних багатьох десятиріч с. Веселе розширювалося дуже повільно. На власних землях перших переселенців – приблизно в межах сучасної вулиці Садової – селилися лише їх сини та внуки. Поблизу підносилося помістя Покотилових.
Тільки в середині 20-х років ХХ ст., одержавши наділи землі в результаті поділу конфіскованих поміщицьких земель, тут почали осідати переселенці в основному із Першотравенки. У 1927-1930 роках уже чітко визначилося поселення перпендикулярно до залізно-дорожного насипу із с. Веселого і називалася Любимівкою. Далі на північний захід від неї оселилися ще чотири сім’ї – Тесленко Хома, Дубовик Микита, Клименко Наталка та Мережко Самійло, започаткувавши нову вулицю. Але вона так і не розширювалася, а після Вітчизняної війни і ті чотири двори були знесені, а їх мешканці розселилися в межах сучасного села. Цікаво, що до середини 30-х років с. Веселе (тепер вул. Садова) було підпорядковане Олександрівській, а Любимівка – Першотравенській сільським радам.
У середині 30-х років усе поселення почало називатися Веселим і відносилося до Олександрівської сільської ради.
Приют.

Заснований у 1924 році переселенцями із Чаплинки, Петриківки, Першотравенки. Першими оселилися, одержавши земельні наділи поблизу німецької колонії, на південний схід від неї, заможні селяни, так звані «хуторяни» Юрченко Демид (в межах сучасної вул. Шевченка), Кривич Гордій, Грищенко Семен, Борисенко Гнат, Чайка Терентій (в межах вул. Титова). Тоді ж у межах сучасного автогаража заснували свої дворища Кутало Тимофій і Михайлець Федір, а на другому кінці Глобівки ( сучасна вул. Чкалова) – Кутало Дорофій, між ними – Кривич Антон, Михайлець Дорофій.
Між сучасним Приютом та Іванівкою тоді ж осіли хуторами Солоний Харитон, брати Скачки, Тарасенко Осигній, Тарасенко Іван...
Це й були перші засновники с. Приют.
У 1925 році німці-колоністи продали свої володіння і виїхали за кордон. Їх придбали заможні селяни Кібка Лука та його брат Андрій, Михайлець Семен, Загорулько Трохим, Сидоренко Харитон, Чегринець Андрій, Сахно Омелько. Це були перші поселенці уже у власне селі Приют.
Масове переселення бідняків і середняків на землі поміщиків відбулося у 1927-1930 роках.
Тепер наділи складалися не з одного куска, як у хуторян, а з двох частин – присадибних ділянок і польової землі.
Присадибні ділянки нарізалися з перспективою, що ці поселення з часом повинні розростися у великі впорядковані села, одна біля одної, для всіх однакові – 1 га (50 х 200м), а розміри польової землі залежали від кількості членів сім’ї. Землевпорядником визначалися землевпорядником ширина вулиці, віддаль від неї до будівель.
Саме в ті роки паралельно до німецької колонії засновується поселення Куряче (тепер вул. Леніна ). Першими осіли тут Купрій Петро, Мороз Григорій, Фесенко Іван, Прибиток Петро, Борисенко Василь та інші.
Взагалі протягом 1927-1930 років виникає більшість сучасних навколишніх сіл – Вишневе, Новоспаське, Цвітки, Нововасилівка, більша частина с. Веселе, а також тепер уже не існуючі Атонівка та Урман (між Веселим, Новоспаським та племзаводом «Поливанівка»).
З початком масової колективізації переселення уповільнилися.
У середині 30-х років забудовується сучасна вулиця Шевченка (її північно-західний бік). Одним з перших заселяється Чегринець Андрій, за ним – Кривич Антон, Дрофа Іван, Сидоренко Федосій, Омелянко Купріян, Вергун Семен із синами. Пізніше між ними зводили хатини інші селяни.
Слід зазначити, що і на цій вулиці, і в інших поселеннях часто починали будуватися одні громадяни, а потім із різних причин припиняли будівництво або продавали недобудовані хати іншим, їх закінчували нові господарі. Південно-східний бік цієї вулиці почав забудовуватися в останні роки війни та після неї. До 70-х років вона набула сучасного вигляду.
У 1937-1938 роках, внаслідок знесення малих сіл Антонівки й Урману, їх мешканці Черненко Григорій, Черненко Дмитро, Гойда Йосип, Волок Семен переселяються у Приют, звівши свої будинки далі на південний захід від школи.
Разом з ними тут же споруджують свої житла комунари Шевченко Кирило, Шевченко Олександра, Поповський Михайло. У 1948 році при допомозі колгоспу, продовжуючи цю вулицю, будуються Калюга Олександра, Свистун Марія, Ягольник Лукія, які жили у цегляних будинках колоністів. Протягом 50-х років поступово заселено і північно-західний бік цієї вулиці, де до того часу була польова земля колгоспу.
Переселенці із знесених сіл Черненко Петро, Миколенко Пріська, Самійленко Григорій та Солоний Павло із одруженим сином Тимофієм осіли у 1938 році між Курячою і теперішньою вулицею Шевченка, поклавши початок вулиці Первомайській. У 1948 році тут поставив хату Калюга Дмитро. Останні двори були облаштовані у 60-70-ті роки.
Свистун Андрій, прийшовши з Урману, збудував дім між Приютом і Курячою. Це був перший житель сучасної вулиці Піонерської. У 50-ті роки на ній оселилися Калюга Григорій та Якименко Олексій Семенович, трохи пізніше - інші громадяни.
Назва Приют спочатку стосувалася тільки колишньої німецької колонії та вулиці, що стала її продовженням. На інші вона поширилася у середині 30-х років, а на Глобівку (сучасні вулиці Чкалова і Титова) – тільки на початку 50-х років.
Переважна більшість засновників Приюту були вихідцями із Першотравенки і Чаплинки.

Вишневе.

Засноване вихідцями із Петриківки у 1927 р. і сплановане з перспективою на розширення, воно простягалося паралельно залізничному насипу. Посередині майбутнього села була визначена земельна ділянка площею 2 га для громадських потреб (т.з. «шкільна»), по обидва боки від неї – присадибні ділянки.
Спочатку була заселена північно-західна частина. Першими жителями, що тут закріпилися назавжди, були Бобошко Антон, Здір Демид, Сорока Амросій. Протягом 30-х років була заселена і південно-східна частина Вишневого уже вихідцями із Приюту та Грушевого . Кілька дворів додалося після Вітчизняної війни.
Але це село так і не розрослося. Більше того, з середини 70-х років, після введення в дію зрошувального каналу, в результаті підтоплення, планувалося його знесення, кілька сімей переселилися в Приют.
Назва села, як розповідав Бобошко Антон, дана за аналогією з Веселим і Грушевим, які вже існували.
Грушеве.
Засноване в середині 20-х років приблизно за 1000 м від окраїни сучасного Приюту – на південний захід – переселенцями з Петриківки.
Один з перших засновників, Денисенко Стратон, розповідав, що група селян, які виявили бажання сюди перебратися, одержала документи на наділи від петриківських властей ще у 1924 році, але зіткнулася із переселенцями із с. Спаське Новомосковського району, у яких також були документи на ці землі. Зав’язалася тяганина. Для вирішення спірного питання довелося представникам Петриківської волості із кількома переселенцями їхати аж у столицю України – Харків. Нарізання присадибних ділянок та польової землі остаточно було проведено у 1925 році. Почалося облаштування дворів. Два перші роки доводилося жити у куренях та землянках, а на зиму повертатися в Петриківку. Більшість остаточно переселилися у збудовані будинки у 1926 році. Нове село було підпорядковане Першотравенській сільраді. Першими оселилися у Грушевому Покась Сергій, Хоменко Семен, Миколенко Никифор, Рябозад Олексій, Денисенко Стратон. Слідом за ними ще шість сімей – Погрібний Ягор, Біблий Юхим, Коваленко Никифор, Самарський Захар, Дрофа Параска та Четверик Влас. Більше жодного двору не з’явилося: відлякувало людей те, що вода у колодязях була дуже глибоко – 28-30 м. Назву селу дав, за свідченням його мешканців, один із працівників сільради, який, переписуючи майно, побачив багато молодих груш на садибі Рябозада Олексія та його сусідів. Село після смерті його засновників поступово руйнувалося і остаточно зникло наприкінці 60-х років.
Новоспаське.
Засноване протягом 1927-1930 років переселенцями із давнього с. Спаське Новомосковського району. Звідси і походить його назва.
Старожили розповідали, що їм було дано дозвіл на присадибні ділянки на місці Приюту, але їх громадський уповноважений обмінявся документами із уповноваженим від переселенців з Чаплинки, поставивши добрий могорич.
30 – ті роки.

Після Жовтневої революції вирішальною подією у житті хліборобів була колективізація сільського господарства.
Внаслідок Жовтневої революції більшість із них одержали землю, відібрану в поміщиків, стали її господарями. У роки НЕПу з метою швидкої відбудови і піднесення сільського господарства держава заохочувала селян до збагачення, надавала деякі пільги, внаслідок чого з’явилися розбагатілі селяни, т.з. «культурні господарі». Більшість із них були не лише заповзятливими трудівниками, підприємливими й ощадними господарями, але й здібними умільцями. Так, наприклад, Чегринець Андрій із Приюту, за його словами, ставши господарем, разом із батьком Кузьмою власноручно зробили бричку, борони, рало, віялку, соломорізку, пристосували букар під сіялку, а уже потім купили заводську. Сам Андрій міг налагодити млин, змайструвати необхідні в господарстві речі.
Тимофій і Феодосій Кутали із Глобівки не тільки собі, а й іншим селянам встановлювали станки для лиття будинків, уміли зводити дахи, вкривати не лише соломою чи очеретом, але й жерстю, тесом («гонтом»), а пізніше (першими у селі) - шифером. Перевозили з одного місця в інше млини-вітряки у зібраному вигляді; розумілися на ковальській справі.
І такі умільці були в кожному селі, виділялися із загальної селянської маси і багатіли швидше за інших.
Уже в перші пореволюційні роки деякі поміщицькі маєтки, як, наприклад, пані Покотилової, були пограбовані, а інші – Кащенка, Хренникова – взяті під охорону наймитами та робітниками, присланими із Катеринослава. У тяжкі роки вони були свого роду підсобними господарствами заводів Амур-Нижньодніпровська, а з часом перетворені у перші колективні господарства-комуни та радгоспи.
"У 1925 році, - зазначається в "Історії міст і сіл УРСР”, - на Катеринославщині налічувалося 573 колективних господарства, що об’єднували 14,5 тис. селянських дворів. Серед них 80 % становили бідняки. Крім того, в губернії було створено 57 радгоспів”.
У це число входила і комуна «Заповіт Ілліча», створена в економії Т.Хренникова на початку 1925 року при активній участі катеринославських робітників М. Бендрика, В. Ігнатенка, П. Верниволі. М. Бендрик був її першим головою, а членами – колишні наймити, сироти та безпритульні, привезені із міських дитячих будинків.
Подібна комуна була створена в кінці 1928 р. і у с. Приют за ініціативою чаплинської парторганізаціі, зокрема комуністів Д. Сисоненка, В. Ягольника, Г. Синівського та ін. Комуни були опорними пунктами в районі при проведенні колективізації, зразком нового ведення господарства. Сюди привозили на екскурсію селян, щоб переконати їх у перевазі колективного ведення господарства.
Масова ж колективізація проводилася у 1930-1931 роках. Це був не лише крутий поворот у житті селян, але й справжня трагедія для багатьох із них. Якщо в перші післяреволюційні роки відібрано землю і всю власність у поміщиків, то наприкінці 20-х – на початку 30-х років почалося «розкуркулювання» і селян – спочатку найзаможніших, тих, що мали наймитів, як, наприклад, Горяного (його хутір був між сучасним с. Новоспаське та р. Кільчень), потім «хуторян» ( Кутала Т., Кривича Антона, Борисенка Гната і др.) та тих, хто став власником німецьких цегляних будинків, а потім дійшла черга і до так званих «підкуркульників» - середняків, які відмовлялися вступати в комуни чи колгоспи.
Ламалася доля значної кількості кращих хліборобів, багато з них вимушені були переселятися в міста, поривати зв’язки із землею. Немало було і репресовано.
Старожили с. Грушеве, пригадуючи тогочасні події, жартома чи серйозно казали, що Рябозада Олексія «розкуркулили лише за те, що мав гарний власноручно розведений молодий сад та хату під бляхою.
Так на початку 30-х років мешканці наших сіл були об’єднані в колгоспи.
У селі Приют (Куряче) було створено колгосп «Червоний колос». Першим головою був Кібка Андрій. Потім кілька років – Барбалюк Трохим, а перед війною його очолював Логвиненко, а бухгалтером до самої війни працював Фесенко Іван А.
Селяни обох Глобівок і с. Вишневого об’єдналися у колгосп ім. Блюхера. Першим головою був Голомозенко Микита, бухгалтером – Кухар Афанасій.
Більшість жителів Любимівки вступили в колгосп «Пролетар», який очолював спочатку Дубовик Василь П., а потім Дубовик Михайло С., а бухгалтерував Тарасенко Йосип Я. Корінні веселяни влилися в комуну с. Приют.
Грушевці спочатку були членами колгоспу імені Калініна, що утворився на лівобережній частині Першотравенки, становлячи окрему бригаду, але скоро влилися у приютський колгосп.
В Іванівці, поряд з комуною, виникає колгосп «Дніпробуд», головою якого з самого початку і впродовж багатьох років був Кучеренко Демид.
У селі Новоспаське спочатку створено два колгоспи, але швидко вони об’єдналися в один – ім. Леніна. Недовго його головою був Горб Митрофан, а потім до самої війни – Голенко Іван П.
Первинною основою матеріальної бази створюваних колгоспів в значній мірі були конфісковані у «розкуркулених» селян будівлі, реманент, худоба. Центральний двір приютського колгоспу, наприклад, знаходився на садибах Коріха та Юрченка, колгоспу «Пролетар» - у будовах Красношапки, а імені Блюхера – на садибі Кутала Тимофія.
Комуни були «зразковими», поки вони дотувалися за рахунок «розкуркулювання» селян. Як самостійні колективи вони себе не виправдали. Розорення справжніх господарів землі, насильницькі методи колективізації були, поряд з іншими, однією з причин голодомору 1933 року, який не минув і наших сіл. Вимерла з голоду, наприклад, вся сім’я Литвиненка Харитона у с. Веселому.
Наприкінці 1934 року приютська комуна, колгоспи ім. Блюхера та «Червоний колос» об’єдналися у колгосп ім. Кірова. А у 1936 році в нього входить і колгосп «Пролетар».
Тоді ж в Іванівці комуна приєднується до колгоспу «Дніпробуд».
Отже, напередодні Великої Вітчизняної війни мешканці сіл Веселе, Вишневе, Грушеве, Глобівок та Приюту входили до одного колективного господарства – ім. Кірова, мешканці Іванівки та Світків - до «Дніпробуду», села Новоспаського – до колгоспу імені Леніна.
Незважаючи на всі негаразди, ці колективні господарства були у довоєнні роки в числі кращих у районі. Ще існуючи самостійно, колгосп «Пролетар» за підсумками господарювання вперше відзначений «Перехідним вимпелом» та «Похвальною грамотою» політвідділу Поливанівської МТС.
У хатах колгоспу «Дніпробуд» ще у довоєнні роки горіли електролампочки.
У числі перших орденоносців були і бригадири колгоспу імені Кірова Дубовик М.С. та Денисенко Ф.С. (1938 рік).
У 1927 році у Приюті почала функціонувати початкова школа. Були відкриті клуби. У них молодь проводила більшість часу, аматорами ставилися вистави, а пізніше 2-3 рази на місяць демонструвалися кінофільми перевозними кіноустановками. Кіноапарат приводився в рух ручними динамомашинами. Спочатку демонтували «німі» фільми, перший звуковий фільм, «Чапаєв» у 1934 році.
У 1936 році колгосп «Дніпробуд» придбав першу вантажну автомашину. Її кермо довірили кращому механізатору Малтизу Павлу Л. У колгоспі ім. Леніна першим шофером тоді був Циганюк Омелян Є. На полях з’являлися зернозбиральні комбайни, зростали розміри натуральної оплати праці, удосконалювалася організація праці.
Роки війни і відбудови.

Війна з німецько-фашистськими загарбниками 1941-1945 років, перервавши мирне життя, принесла у наші села горе і сльози.
Уже в перші дні багато колгоспників притягнуто на риття оборонних споруд – окопів та протитанкових ровів. Із наближенням лінії фронту почалася евакуація техніки і худоби у східні райони.
Евакуацією техніки Поливанівської МТС керував наш земляк Калюга Дмитро Т., який тоді працював старшим механіком. Худобу колгоспу імені Кірова виганяли у східні райони Солоний Прокіп П., Свистун Ольга Ю., Дубовик Михайло С...
У кінці літа наші села були окуповані ворогом. Великих боїв у наших місцях не було, не розквартирувалися тут і окупаційні війська.
Протягом двох років основними представниками нової влади були поліцаї та час від часу наїжджали комендант або його помічник, щоб упевнитись, що вірно служать новій владі її найманці. Було вивезено на роботи у Німеччину кількох хлопців і дівчат.
Знаходячись оддалік від головних шляхів, наші села були в той неспокійний час притулком для біженців із міст та солдатів-оточенців. Немало повернулося у село і наших чоловіків, мобілізованих у 1941 році.
У 1943 році, 23 вересня, села були звільнені військами 46 армії також без особливих боїв. Окупанти, тікаючи, вчинили жорстоку розправу над місцевими жителями та оточенцями у с. Цвітки. Ось що розповіла газета-літучка 46 Армії про це:
«Трагедія в хуторе Цветки
Магдалиновского района,
Днепропетровской области.
22 сентября 1943 года в 23 часа в хутор Цветки на двух автомашинах прибыла группа немецких офицеров и солдат, которые приказали всем мужчинам немедленно следовать за ними якобы на окопные работы. Собралось 24 человека: Скороход Сергей (32 года), Шаповал Григорий (30 лет), Павленко Владимир (19 лет), Терёхин Михаил (37 лет), Кисиль Григорий (19 лет) …..(перераховуються всі 24 прізвища)… и ещё четыре человека из эвакуированных, фамилии которых неизвестны.
Всех этих людей немцы окружили и погнали с хутора в направлении стога половы, подожженного гитлеровцами. Как только подвели всех к горящему стогу, немцы в упор из автоматов открыли огонь по своим жертвам. Люди попадали.
Тогда немцы начали бросать гранаты и добивать тех, кто был ещё жив. Затем всех сложили около горящего стога, засыпали половой и подожгли.
В эту же ночь зверски были расстреляны подростки и взрослый мужчина из соседнего хутора Петровки : Авдиенко Григорий, Скачко Павел, Коломооец Михаил, Багацкий Григорий, Данильченко Семён и ещё пастух, фамилия которого неизвестна.
Сожгли: 18 хат, колхозные постройки, конюшню на 36 голов скота, коровник на 80 голов и зернохранилище, угнали 55 коров, 24 волов, 50 штук молодняка, 35 свиней, 30 штук птицы, взяли 2 трактора ХТЗ, 2 молотилки, 17 бричек …
М-р А. Сухоруков»
Було з’ясовано прізвища і тих чотирьох, про яких у газеті-літучці говорилося, що їх «…фамилии неизвестны». Це були жителі із далеких сіл: учителі Тарасенко Мина А. і Манюк В.І., Максєв Федір Р. і Колісниченко Григорій К.
Відступаючими окупантами було спалено кілька хат у с. Приют (по вул. Шевченка).
У перші ж дні після звільнення всі чоловіки відповідного віку були мобілізовані і поповнили ряди різних полків 46 Армії, що просувалася до Дніпра, де незабаром розгорілися запеклі бої, особливо на Аульскому плацдармі. У приміщенні Приютської школи розташувався польовий госпіталь за номером 5261. Сюди доставляли від Дніпра бійців, поранених у голову. До роботи в госпіталі було залучено із місцевих жителів Кульбача Петра У. та Свистун Ольгу Ю. Остання з госпіталем, коли він знявся з цього місця після закінчення боїв на Дніпрі, пройшла від рідного села до Австрії, демобілізувавшись і повернувшись у рідне село тільки після Перемоги. Ольга Юхимівна ще не одне десятиріччя сумлінно трудилася у колективному господарстві, а закінчила свій земний шлях у Личаківському будинку для пристарілих.
У кінці жовтня 1943 року у Приютській семирічній школі, яка не діяла в роки окупації, знову розпочалося навчання.
Війна завдала нашим селам, як і всій Україні, величезних збитків, горя і сліз та , головне, величезних людських жертв.
Із с. Грушеве, наприклад, де було на той час всього 10 дворів, загинули 14, із с. Веселе – 26, з Іванівки – 56, з Новоспаського – 29., з Приюту – 55 чоловік.
У перші ж повоєнні дні, одразу після визволення, почалася відбудова зруйнованого господарства, налагоджено діяльності колгоспів та інших організацій. І все це лягло тяжким тягарем на плечі жінок, підлітків та пристарілих.
Поля в перші роки доводилося обробляти в основному коровами. Потім із армії повернули коней, з евакуації – деяку техніку. Командні місця у колективному господарстві спочатку зайняли жінки, згодом їх замінили, повертаючись після демобілізації та поранення, чоловіки.
Колгосп імені Кірова очолив Іващенко Герасим С., а «Дніпробуд» - знову Кучеренко Демид Д.
Громадське тваринництво у колгоспі імені Кірова довелося відновлювати, як згадували старожили, з двох свиноматок, що якось уціліли у селі в дні окупації, та кількох корів. Тяжким ударом був голод внаслідок сильної посухи в 1946 році. Та, незважаючи на всі труднощі, виробництво сільськогосподарської продукції з кожним роком зростало. До кінця 40-х років воно досягло в основному довоєнного рівня. За самовіддану працю велика група колгоспників, переважно жінок, було нагороджено медаллю «За доблесный труд в годы Великой Отечественной войны 1941-1945гг.», серед них ланкову Несторенко Килину Д., свинарку Калюгу Олександру Є., причіплювачів Миколенко Пріську Н. і Кібку Марію А., Скистун Ольгу Ю., Сьомак Варвару С., яка працювала на тракторі і комбайні.

На піднесенні.

Основне завдання селян – забезпечити країну хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами. Починається укрупнення колгоспів. У 1949 році об’єднуються колгоспи імені Леніна та імені Кірова, а у 1951 до них було приєднано і «Дніпробуд». Очолив укрупнений колгосп імені Кірова Козлятник Ілля Никифорович, родом із села Мар’ївка, що під Магдалинівкою. У 1954 році його змінив «посланець робітничого класу» Максименко Віктор Вікторович. У цей період центр громадського і культурного життя, так би мовити, переміщується в с. Іванівку. Там тепер знаходиться контора колгоспу, порівняно непоганий, як на той час, клуб, автогаражі, майстерня тощо. У Приюті помітним закладом залишалася тільки школа, яка розширилася за рахунок клубу і зайняла повністю два приміщення, а у селі Новоспаському - ФАП і початкова школа під одним дахом.
Укрупненому колгоспу було під силу розв’язувати уже більші масштабні завдання. Будуються нові тваринницькі приміщення, розширюється автопарк, поліпшується культура землеробства, зростає врожайність сільськогосподарських культур.
Помітною подією першої половини 50-х років було спортивно-молодіжне свято, проведене в с. Іванівці за активної участі комсомольської організації, яку очолював Самарський Павло.
П’ятдесяті роки проходили під знаком освоєння цілини. Цим жила вся країна.
За комсомольськими путівками відправляються на підняття цілинних земель молодіжні загони. У їх рядах була і юна приютчанка Хоменко Надія, яка повернулася у рідне село уже Дудко Надією Петрівною. А дехто із наших земляків на казахській землі осів назавжди. Не один рік виїжджали на цілинні землі для збирання урожаю і наші комбайнери, наприклад, Клименко Микола М.
У 1959 році колгосп імені Кірова об’єднується із колгоспом імені Чкалова; очолив об’єднане господарство Сидоренко Іван З., відзначений ще у 1956 р. за високі здобутки у виробництві сільськогосподарської продукції найвищою нагородою – орденом Леніна. Його заступником спочатку був Михайленко, а потім - Ковтун Григорій І. Тепер землі колгоспу ім. Чкалова простягалися від радгоспу «Маївка» до Євдокіївки – на 22 км. Центр громадського життя знову переміщується у с. Приют. Контора колгоспу переселяється у новозбудоване приміщення, поряд будують гаражі, бензосклад, встановлюють пилораму. Трохи пізніше споруджують млин і олійницю, баню. А в центрі зводиться цегляне приміщення магазину. До цього торгівля необхідними для селян товарами велася у крамницях, що тулилися в орендованих селянських хатах. У Іванівці в приміщенні контори відкривається ФАП. Першим працівником у ньому була Сумська Антоніна О.
У 1959 році почалася електрифікація сіл. Найраніше електролампочки засвітилися у громадських місцях, а потім у будинках усіх селян. У побут колгоспників почали входити електропраски, телевізори, пральні машини та інша побутова електротехніка, були встановлені телефони не лише у громадських приміщеннях, але й у квартирах деяких спеціалістів.
У 1963 році, коли Магдалинівський район було об’єднано з Царичанським, відбуваються адміністративні зміни і в нашому селі. Рішенням виконкому Дніпропетровської обласної Ради народних депутатів від 16 жовтня 1963 року створена Приютська сільська рада з центром у с. Приют. Їй підпорядковувалися населені пункти: Веселе, Вишневе, Грушеве, Іванівка, Новоспаське і Нововасилівка. Це була важлива подія. Нарешті закінчилась ота нерозбериха, коли села підпорядковувались то одній, то іншій сільським радам. Першим головою було призначено (не обрано!) депутата Якименка Петра Васильовича, а секретарем – Самарську Раїсу Сергіївну.
Змінюється і керівництво колгоспу. Замість Сидоренка І.З. приходить Дека Петро Григорович, агроном із вищою освітою, родом із с. Хутірське Петриківського (тоді Царичанського) району, а його заступником і парторгом починає працювати Штефан (Кривич) Євдокія Пантелеївна, родом із Першотравенки.
Шістдесяті роки – важливий період у житті селян. Відбувається перехід від трудоднів до грошової оплати праці, поліпшується життєвий рівень, зростає роль економічної служби в колгоспі, зміцнюється матеріальна база. Але було багато й негативного: надмірне захоплення посівами гороху та кукурудзи, розорювання пасовищ біля річок і ставків тощо.
На час утворення Приютської сільської ради у Приюті налічувалося 174 двори і 465 чоловік населення, у . Веселому, відповідно, - 57 і 158, у Вишневому – 15 і 45, у Грушевому – 8 і 16, в Іванівці – 164 і 462, у Новоспаському – 90 дворів і 242 чоловіки. А всього по сільській раді (враховуючи Нововасилівку і Шевченківку) нараховувалось на той час 902 двори з населенням 2458 чоловік.
Весною 1966 р. за високі показники в рослинництві і тваринництві групу колгоспників було відзначено урядовими нагородами, в тому числі Рябуху Катерину Ф., Бражника Миколу Г. – орденом Трудового Червоного прапора, Деку Петра Г. – орденом «Знак пошани», Глущенко Настю - медаллю «За трудову відзнаку».
Зростає і культурний рівень населення.
У 1966 р. , наприклад, жителі с. Приют передплачували 234 газети і 90 журналів, с. Іванівки, відповідно, - 264 і 157, Веселого – 75 і 15, Вишневого – 5 і 2, Новоспаського – 165 і 87 екземплярів. Влітку 1969 року розпочинається будівництво типового Будинку культури в с. Приют, зведено будинок для механізаторів, двоквартирний для спеціалістів, побуткомбінат та ФАП, який було відкрито ще у 1967 р. в орендованій селянській хаті. Завідуючою ФАПу почала працювати молодий фельдшер Митько (Іващенко) Катерина П. Була добре налагоджена робота сільської бібліотеки (завідуюча - Борисенко Віра У). Створено духовий оркестр. Виходила колгоспна газета-малотиражка.
Восени 1969 р. Деку П.Г. висунуто на посаду начальника районного управління сільського господарства. Головою колгоспу обрано Кащенка Євгена Івановича, який до цього працював агрономом, потім парторгом, його заступником починає працювати Прохода Іван.
На початку 70-х років центральна садиба колгоспу з’єднується із райцентром дорогою із твердим покриттям, починають курсувати автобуси Магдалинівка - Приют і Приют-Дніпропетровськ.
Восени 1970 року 20 передових колгоспників нагороджено ювілейною медаллю «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Ильича Ленина», а кращу доярку Четверик Ніну Устимівну – орденом Трудового Червоного прапора.
Урочисті збори і дитячий ранок, присвячені дню Великої Жовтневої революції, вперше проводилися у новому Будинку культури – першому двоповерховому приміщенні в с. Приют. Було дуже урочисто. Кащенко Є.І. привітав присутніх із святом і трудовою перемогою, а перед цим дитячим хором був навіть виконаний «Гімн чкаловців» на слова місцевого учителя (композитор – керівник Павлюк М.). Концерт давала агіткультбригада районного Будинку культури. Першим директором будинку культури було призначено Губаря Петра Ягоровича.
Перед цим святом вступив у дію механізований тік. Першим його завідуючим був Чегринець К.А.
У кінці травня 1972 року на вимогу обкому партії Кащенка Є.І. звільняють із посади голови правління колгоспу за якісь «економічні оборудки». Його місце займає Шорохов Іван Омельянович, уроженець села Деконки, 1938 року народження, агроном за освітою.
Влітку 1972 року починається прокладання сітки каналів Фрунзенської зрошувальної системи, а у с. Приют зводяться двоповерхові будинки і гаражі зрошувальної дільниці. Намічалося навіть влаштувати якусь лабораторію, але ці наміри не були реалізовані.
На зрошення керівництво колгоспу покладало великі надії.
У 1973 році було зібрано найбільший урожай зернових як у колгоспі, так і в усій Україні за весь час існування колгоспів. Наш район здає державі 100 тисяч тонн зерна. Колгосп був у першій десятці і по урожайності , і по хлібоздачі. Добрих успіхів досягли і тваринники. У районі було відзначено урядовими нагородами більше 100 працівників ферм, у їх числі доярки Лагута Євдокія З., Веретельник Одарка, телятниця Демченко Тетяна і чабан Гаврилюк Михайло, бригадир Іващенко Микола І., ланкова Михайлець Марія. Премії одержали передовий комбайнер Заблоцький Іван К. та шофер Бардаченко Станіслав В.
У 70-ті роки стабілізується керівництво сільською радою. Якщо протягом 1964-1969 років змінилося чотири голови виконкому (Якименко Петро В., Сидоренко І.З., Кривич Є.П. й Іващенко В.А.), то впродовж наступних 15-ти років було лише два: Митько П.Л.(1970-1974 рр.) і Прохода І.А. (1975-1985 рр.). Це позитивно позначилося на житті села.
У тваринництві були особливо помітні успіхи, коли головними зоотехніками працювали Дем’яновський Дмитро М., а після нього – Дробітько М.І.
Добре зарекомендував себе і молодий інженер Мороз Іван Афанасійович, який у другій половині 70-х років уже працював заступником голови колгоспу і парторгом, а на початку 80-х років був обраний головою сусіднього колгоспу «Рассвєт». Його місце у нашому колгоспі зайняв Кукута Петро Я.
У 70-ті роки значно зріс життєвий рівень селян. У селі все більше з’являється мотоциклів, автомашин, телевізорів. До послуг населення відкривається поштове відділення, налагоджується робота побуткомбінату, де працювало дві швачки, телемайстер (двічі на тиждень), діє стаціонарна кіноустановка і бібліотека.
Широко ведеться асфальтування сільських вулиць і доріг між селами, зводяться двоповерхові будинки для спеціалістів та молодих сімей колгоспни