3. Ранні кочовики

Зміст: Батько історії Геродот. Кіммерійці: легенда та наукові дані. Скіфи: походження, обичаї. Скіфські кургани. Релігія. Гре-цькі міста-держави. Сармати. Походження, обичаї. Архео-логічні знахідки на території краю доби ранніх кочовиків.   

Очікувані результати:

·         Знання вкладу кіммерійців, скіфів та сарматів у розвиток культури;

·        Розуміння зв’язку між застосуванням заліза та утворенням класів і держави.

 

1.  Довгий час вчені майже нічого не знали про кочові племена кіммерійців, окрім того, що це перший народ на території сучасної України, ім’я якого зберегла історія.

Назва цього народу має греко-фракійське походження та пере-кладається як чорноморські. Існує думка, що саме з цим народом пов’язана назва Криму. Свідоцтва про цей народ в античній історії припадають на VIII – VII ст. до н.е. Перша згадка про кіммерійців – це вірші давньогрецького поета Гомера в поемі "Одіссей”, де він називає північне узбережжя Чорного моря "землею кіммерійців”.

Країна кіммерійців розкинулась на великій території. Основною частиною її були сучасні українські степи між річками Доном та Дністром.

Вчені до сьогодні сперечаються, намагаючись відповісти на пи-тання: звідки прийшов цей народ на територію нашого краю. Відо-мо, що приблизно 3 тисячі років тому деякі землеробські поселення Південного та Середнього Подніпров’я спустошені та спалені  кім-мерійцями.

Батько історії Геродот у своїй багатотомній "Історії” писав, що кіммерійці прийшли з Азії. Більшість сучасних вчених вважають, що вони, залишивши свою правітчизну в нижньому Поволжжі, перекочували через передгір’я Північного Кавказу до українських степів десь три тисячі років тому (900 – 650 рр. до н.е.). Інші вчені вважають кіммерійців корінним населенням України, а їх культуру – продовженням трипільської культури, яка пристосована до табун-ного скотарства. Внаслідок першого суспільного розподілу праці частина населення перейшла до скотарства, що й привело їх на південь у наддніпровські степи.

Кіммерійці – перші скотарі в Україні, які перейшли до кочового способу життя. У с. Родіонівка Криворізького району були знайдені двокільчасті вудила. На Ігренському півострові  знайдено кістяні псалії – пристосування для кріплення вудил та ременів кінської вузди.

Кіммерійці виготовляли зброю та знаряддя праці з бронзи зав-дяки контактам з майстрами по обробці металів з Кавказу, саме вони поклали початок залізної епохи в Україні.

На території нашої області знайдено багато слідів перебування кіммерійців. Це поховання в Апостолівському районі (с.Мар’янсь-ке), Дніпропетровському (с.Олександрівка),  Криворізькому (села Андрусівка, Златоустівка, Орджонікідзе, Родіонівка), Магдалинів-ському (села Олександрівка, Ковпаківка, Личкове), Новомосковсь-кому (села Хащеве, Миколаївка, Спаське, Соколове),  Павлоградсь-кому (с.Булахівка), Солонянському (с.Звонецьке), Томаківському (с.Кисличувате), у містах Кривому Розі, Нікополі.

Для кіммерійських поховань найбільш звичайною та майже обов’язковою річчю є точильні бруски у вигляді вузьких пластин, які підвішувались до пояса господаря крізь отвір (села Звонецьке, Мар’янське, Родіонівка). Типовими для кіммерійців також є банко-подібні посудини з однобічним носиком-зливом (села Орджонікідзе, Хащеве). У деяких похованнях знайдені залізні ножі (села Златоус-тівка, Личкове), келихи та кубкоподібні посудини (села Андрусівка, Звонецьке, Кисличувате, Колпаківка, Миколаївка, Спаське), тер-тушка (с.Булахівка).

Типовими для поховань кіммерійців були курганні земляні насипи, які або спеціально зводили над могилами або робили "впус-кні” поховання в кургани енеоліту, або бронзового віку, збільшуючи їх земляними досипаннями. Деякі поховання супроводжувались стелами, які являють собою плоскі людиноподібні статуї з каменю. Кого зображують ці стели, однозначно важко визначити. Можливо, що вони передають або образи богів, або реальних людей – воїнів.

Досить цікава знахідка була зроблена у 1862 р. у селі Наталівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (зараз це За-порізька область). Випадково знайдена стела зберігається у Дніпро-петровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького. Стела ви-роблена з плоскої кам’яної плити темного зеленкувато-сірого кольо-ру. Її висота – близько 160 см, ширина в середній частині – 61 см, товщина – 12 см. У багатьох місцях стели, особливо на її верхній ча-стині, збереглися ділянки добре відшліфованої поверхні, що свід-чить про старанність майстра під час виготовлення. Основні елемен-ти фігури – голова, руки, лопатки – виконані технікою плоскуватого рельєфу, а предмети зброї виконані технікою заглибленого малюн-ка. Стела зображує воїна, який у правій руці, що злегка піднята, три-має бойову сокиру-молот розкритими пальцями, а в лівій – лук. Між сокирою та луком зображений третій предмет військового призна-чення – булава.

У кіммерійців поступово виникає нерівність та утворюється вій-ськова влада. Це був перший народ на території сучасної України, в якого були царі – племенні вожді.

Історія цього маловивченого народу закінчується у VII ст. до н.е., коли частина його залишила свою країну під тиском скіфів, а інша поступово асимілювалась* із завойовниками.

2.   Давньогрецький вчений Геродот залишив нам дві чудові леген-ди про походження  давнього народу скіфів.

У грізного Зевса та прегарної дочки Борисфена народився син на ім’я Таргитай. Коли він виріс та оженився, у нього народилися сини – Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Та впали з неба золоті речі: плуг, ярмо, сокира та чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно несподівано спалахувало. Оволодіти цими речами вдалося ли-ше молодшому сину, якому брати й віддали Скіфію.

У другій легенді розповідається про те, як син Зевса – Геракл, мандруючи Таврією (Кримський півострів), якось заснув, а коли прокинувся – побачив, що його коні щезли. Пошуки коней привели Геракла до Гілеї (дніпровські плавні), де в одній з печер він побачив дивну істоту: напівжінку-напівзмію на ім’я Єхидна, яка й ховала ко-ней героя. Вона погодилась повернути коней за умови, якщо Геракл одружиться з нею. Від цього шлюбу народилось три сини – Агафірс, Гелон, Скіф. Коли мати запитала Геракла, кому з дітей передати свою країну, він дав їй свій лук та пасок, на кінці якого висіла золо-та чаша і сказав: "Віддай свою країну тому з синів, який зможе під-перезатися цим паском та  натягнути цей лук”. Це зміг зробити тіль-ки молодший син Скіф, він і став родоначальником всіх скіфських царів, які з того часу носять на паску золоту чашу.

Історики до цього часу сперечаються про те, коли вперше з’яви-лися скіфи в Європі. Перші згадки про скіфів у давньосхідних пи-семних джерелах датовані VII ст. до н.е., до цього часу відносяться й перші скіфські пам’ятки на території сучасної України. Самі по собі скіфи, за свідоцтвом Геродота, вважали, що це сталося за ти-сячу років до походу персидського царя Дарія на їхні землі під час скіфо-персидської війни у VІ ст. до н.е.

Багато скіфських курганів, у яких знаходяться поховання рядо-вих  дружинників та які відносяться до раннього періоду історії на-роду, було знайдено на території нашого краю (с.Підгородне Дніп-ропетровського р-ну, с.Мінівка та с.Пролетарське Магдалинівського р-ну, с.Шолохове Нікопольського р-ну, с.Перещепине Новомосков-ського р-ну, с.Вищетарасівка Томаківського р-ну, с.Новопідкряж Царичанського р-ну). Часто скіфи встановлювали на верховинах курганів "кам’яні баби”, які століттями вражали рідких подорожніх своїм величним спокоєм.

Особливістю цих статуй є обов’язкове зображення меча-акінака та інших військових атрибутів, які зустрічаються в скіфських кур-ганах. Ці  кам’яні статуї достатньо реалістично передають всі  ос-новні риси людського вигляду, з особливою майстерністю зображе-на зброя. А ось деталі одягу часто залишались поза увагою митця. Взагалі відомо більше 50 скіфських статуй, і деякі з них знаходяться в Дніпропетровському історичному музеї  ім. Д.І.Яворницького.

У давніх скіфських курганах, в основному, знаходилась зброя та знаряддя воїнів, вироблені з заліза – списи, мечі, ножі, панцирні пластини обладунку, а також колчани для стріл із бронзовими нако-нечниками.

Саме з розселенням скіфів на території сучасної України остаточно встановився залізний вік. За скіфів залізо було основним металом, з якого виготовляли зброю та знаряддя праці.

Виникнення скіфів, як і їх назва, до цього часу точно не визна-чено. Одні вчені вважають їх нащадками племен, які заселяли Украї-ну в бронзовому віці, інші – виходцями з Азії. Найімовірніше, до Північного Причорномор’я скіфи переселялися кількома хвилями і спочатку уживалися з кіммерійцями, вирушаючи разом проти дер-жав Давнього Сходу. А коли їх стосунки стали ворожими, скіфи ви-тіснили кіммерійців з Придніпров’я та, переслідуючи колишніх спільників, вторглися через гори Кавказу в Передню Азію.

Єгипетський фараон відкупився від войовничого народу, який досяг кордонів його держави, багатими дарунками. Протягом 28 років свого володарювання над підкореними країнами скіфи спус-тошили їх надмірною даниною та пограбуванням. Не сподіваючись на перемогу, цар Мідії запросив вождів скіфів на бенкет та, на-поївши, наказав вбити. Після цього скіфські загони вимушені були повернутися до берегів Чорного моря.

Очевидно, саме про цей військовий похід розповідає Біблія: "Ось іде народ з північної країни… тримає лук та короткий меч, жорстокий воїн! Вони не змилуються! Голос їх реве, як море…він знищить жнива і хліб твій, синів та дочок твоїх, овець та корів твоїх, виноград твій та сади твої, та зруйнує мечем міста твої, з якими ти пов’язуєш свої надії”.

Спустошивши багато країн Близького Сходу, скіфи осіли в сте-пах Північного Причорномор’я, утворивши перше державне об’єд-нання на території не тільки сучасної України, а й Східної Єв-ропи – Велику Скіфію.

За свідоцтвом Геродота, який побував у V ст. до н.е. в Скіфії, основною особливістю цієї країни був рівнинний ландшафт майже без лісів, які росли тільки в Гілеї – дніпровських плавнях – та в гирлі Дніпра. На величезній рівнині, вкритій буйними травами, протікало багато річок. Геродот називає лише вісім з них, які були доступні для кораблів з моря. Це Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Пів-денний Буг), Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Пантікап, Гіпакірис та Герра. Відносно трьох останніх річок вчені сперечаються до цьо-го часу. Пантікапом називають чи то річку Конку, чи то Інгулець, у Гіпакірисі вбачають частіше річку Каланчак, а під назвою річки Герри мають на увазі або Конку, або річку Молочну чи Оріль.

Пристосованість скіфів до степових умов була дивовижна. Геро-дот писав: "Оскільки в Скіфії дуже мало лісів, то для приготування м’яса скіфи вигадали ось що. Обідравши шкіру з тварини, вони об-чищали кістки від м’яса та кидали до казанів місцевого виготов-лення (якщо вони під рукою). Поклавши м’ясо до казанів, підпалю-вали кістки та на них готували. Якщо ж не було такого казана, тоді все м’ясо кладуть до шлунка тварини, підливають води та знизу під-палюють кістки. Кістки чудово горять, а до шлунка спокійно вміщу-ється обчищене від кісток м’ясо. Таким чином, бик готує сам себе.”

Геродот описав декілька племінних об’єднань скіфів, на чолі яких були царі. Скіфи-кочовики пасли худобу, пересуваючись зі своїми стадами та отарами по країні в пошуках пасовищ. Скіфи-орачі жили осіло, сіяли пшеницю, просо, ячмінь, цибулю, часник.

Крім неукріплених скіфських поселень, відомі й скіфські городища, оточені валами та ровами. Кілька століть столицею Великої Скіфії було місто поблизу села Кам’янка-Дніпровська на березі Дніпра (Запорізька область).

Приблизно з ІІ ст. до н.е. столиця Скіфії була перенесена до Крму в околиці сучасного м.Сімферополя та звалась Неаполь Скіф-ський. Це було пов’язано із вторгненням до Скіфії кочових племен сарматів та поступовим витісненням скіфів із дніпровських степів. Держава скіфів цього періоду звалась Малою Скіфією.

У країні панували царські скіфи, у яких було найбільше та най-краще озброєне й дисципліноване кінне військо. Верховним царем всієї держави був вождь царських скіфів. Крім скіфів на підкореній ними території жили племена інших народів, які залежали від них та сплачували данину.

Скіфське суспільство було розділене на багатих та бідних. Пан-ство зосереджувало в своїх руках величезні багатства: худобу, кош-товності, майно. Поряд з ними виділялась біднота, яка, не маючи за-собів для існування, працювала на багачів. Бідні скіфи, які володіли однією кибиткою, що перевозила пара волів, називались "восьмино-гими”. Але ж найтяжчим було становище рабів, чия праця широко застосовувалась у скіфів.

Поява скіфів у степах сучасної України в часі співпадає з коло-нізацією греками північного узбережжя біля Чорного моря. Грецькі поліси Тіра (м.Білгород-Дністровський), Ольвія (с.Парутіно біля Миколаєва), Херсонес (м.Севастополь), Пантікапей (м.Керч) були безпосередніми сусідами скіфів та мали на них вплив своїм укладом життя та залученням до жвавої торгівлі, яка стимулювала розвиток та економіку Скіфії. Торгуючи з грецькими полісами, скіфи поста-чали їм продукти свого виробництва та купували у греків вино, посуд, зброю, прикраси.

Скіфи були язичниками, як і інші народи давнього світу. Геро-дот вбачав багато спільного в релігії скіфів та греків. Так, верховну скіфську богиню Табіті він порівнював із Гестією, богинею жертов-ного вогнища, покровителькою міст та держави; грізного Папая – із Зевсом, Апі – з Геєю, богинею Землі, Гойтосира – з Аполлоном, Аргімпасу – з Афродитою, Фагімасада – з Посейдоном. Арес та Геракл – просто названі грецькими іменами й уособлюють богів війни, військові сили та доблесті.

Геродот, описуючи Скіфію, розповів про обряд поховання скіфських царів в околицях ріки Герри. Вчені донині сперечаються, яку саме річку мав на увазі грецький історик. Припустили, що Геро-дотову Герру треба шукати перш за все у межах сучасного Ніко-поля, бо до цього місця Дніпро був судноплавним. І справді, саме тут виявлено велике зосередження курганних скіфських могильни-ків, які налічують десятки, а можливо, й сотні могил. Але відносять-ся ці кургани, в основному, до ІV-ІІІ ст. до н.е., а це означає, що вони не могли бути описаними Геродотом.

Нижче порогів знаходились величезні кургани, справжні степові піраміди – до 18-21 м заввишки, розкопки яких принесли українсь-кій археології всесвітню славу. Незважаючи на безжалісне пограбу-вання багатьох курганів, до нас дійшли унікальні шедеври скіфсь-кого мистецтва.

Серед високохудожніх грецьких виробів археологи знаходять багато предметів, вироблених зі срібла та золота. Деякі з них при-крашені сценами з грецької міфології та життя, інші – побутовими сценами з життя самих скіфів та, безумовно, виконані на їхнє прохання.

Чимало вчених вважають, що у виготовленні деяких унікальних предметів брали участь талановиті скіфи, які пройшли необхідну школу грецького мистецтва в майстернях античних ремісників.

До унікальних знахідок можна віднести срібну амфору з позо-лоченою шийкою та ручками, на якій розміщені сцени приручення коней скіфами, яка була знайдена в найвищому скіфському Чортом-лицькому кургані, де були поховані цар та цариця (Нікопольський р-н); набір золотих прикрас для кінських вуздечок та срібний посуд із Хоміної Могили (поблизу м.Орджонікідзе); неперевершену золоту пектораль – шийну гривну – зі сценами з життя скіфів з Товстої Могили (поблизу  м.Орджонікідзе).

Геродот залишив нам історію скіфо-персидської війни VІ ст. до н.е., заради її опису він здійснив свою подорож до Ольвії, де зустрів-ся зі скіфами та збирав по крихтах матеріал для своєї "Історії”. Скі-фи, очолювані царем Іданфірсом, витримали напад персів, що гово-рить про їх життєву та військову мудрість, а також про багато чи-сельність їх війська – адже персидська армія в той час була най-більшою та найсильнішою.

До нас дійшла розповідь Геродота про те, що скіфський цар Аріант, намагаючись перелічити своїх підданих, здійснив своє рід-ний, перший на території нашої країни, перепис населення. Під страхом смертельної кари він наказав всім дорослим чоловікам своєї держави принести по бронзовому наконечнику стріли. Їх виявилось настільки багато, що цар вирішив спорудити з них собі пам’ятник. Він наказав розплавити наконечники та відлити чашу, яку встанови-ли в священній місцевості Ексампеї, десь між Дніпром та Південним Бугом. Геродот підтверджує, що сам бачив цю чашу. Вона вміщу-вала 600 амфор (приблизно 6 000 літрів), а товщина її стінок дорів-нювала 6 пальцям.

Незважаючи на те, що у скіфських курганах, окрім окремих гре-цьких написів, немає жодного слова, написаного рукою скіфа, в на-шій мові збереглися скіфські назви річок степової України. До того ж самі кургани можна вважати своєрідними книгами, ненаписаними  листами у вічність. І хоч кожен з них може бути прочитаним по-різ-ному, але ж всі разом вони є собою надійним джерелом для вивчен-ня побуту, культури, звичаїв та самої історії скіфського суспільства.

3.   Протягом тривалого часу, ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е., у степах Ук-раїни панували сармати, які прийшли з Казахстану, Приуралля, По-волжя. Спочатку вони були добрими сусідами з близькими до них за походженням, мовою та побутом скіфами, а також греками, які про-живали у Північному Причорномор’ї. Поступово назва "Скіфія” змі-нюється на "Сарматію”, нова культура зливається із скіфською, а на-селення, яке залишилось, асимілює.

Сармати були кочовиками і, як більшість з них, являли собою не одне плем’я, а союз родинних племен, які часто ворогували між собою.

Назва "сармат” або "савромат” походить від іранського "саор-мант”, означає "оперезаний мечем”. Давньоримський географ Пто-лемей у ІІ ст. н.е. відмічав розселення на узбережжі Меотійського озера (Азовського моря) сарматських племен язигів, роксоланів, аланів, амазонок.

Давньоримський історик та географ Страбон так описував ала-нів: "Вони високі, красиві та світлоголові, а лютість в їхніх очах ви-кликає почуття жаху”. Носили сармати довгі просторі штани, шкіря-ні куртки, взуття з м’якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування у них були м’ясо, молоко, сир. Жили вони у кибитках, які встановлювали на дво- або чотириколісні візки. Особливе місце займали жінки, серед яких виділялись войовниці, жриці та так звані "цариці” – голови племен.

Геродот у своїй "Історії” повідав легенду про походження сар-матів від союзу амазонок із скіфськими юнаками та розповів про сарматських жінок. Вони вдягались як чоловіки, були гарними наїзницями, полювали, брали участь у війнах разом з чоловіками та не могли вийти заміж, поки не вб’ють ворога. Археологічні розкоп-ки свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом із зброєю, часто вони були жрицями.

У жіночому похованні у с.Соколове Новомосковського району був знайдений багатий інвентар: глечик із  крученою ручкою, дві ку-рильниці, брош із зображенням вершника, гарно виконане бронзове дзеркало та багатий набір намиста із скла. Яскравим зразком юве-лірного мистецтва є золота сережка з прикрасами з синього скла, скані та зерні.**

Основним заняттям сарматів було скотарство. Вони розводили овець, коней, крупний рогатий скот. Страбон писав, що "сармати слідують за своїми стадами, вибираючи місцевості, які завжди вкри-ті травою, – взимку в болотах Меотіди, а влітку – на рівнині”. Пізні-ше, вже на початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя та займалися вже землеробством.

Як і скіфи, сармати вели жваву торгівлю з різними державами. У столиці Сарматії – Танаїсі, що знаходиться в гирлі Дону, можна було купити китайські шовкові тканини та бронзові дзеркала, грець-ке вино та посуд, напівдорогоцінне каміння з Ірану та Індії та кри-шталь з Кавказу. А самі сармати торгували рабами, шкірами та шкі-ряними виробами.

Сармати були гарними ремісниками, прикрашали свої вироби емаллю, різнобарвними скляними бусинами, напівдорогоцінним камінням.

На сучасній території нашої області розкопана велика кількість сарматських курганів та поховань. Ранні захоронення сарматів були знайдені ще у кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. Д.І. Яворницьким біля сіл Котівка, Мар’ївка Магдалинівського району. У Дніпропетровському історичному музеї зберігається глечикі з розкопок вченого біля с.Афанасівка Новомосковського р-ну, дві цілі римські амфори, знай-дені при будівництві Новомосковського трубного заводу.

Велику кількість пам’ятників сарматської культури винайдено у межиріччі Орілі та Самари, на правому березі Дніпра, біля с.Усть-Кам’янка Апостолівського р-ну. Для сарматських поховань типо-вими є червонолакові глечики, залізні ножі, бронзові дзеркала, різні прикраси – браслети, намисто, бляшки, каблучки, зажими-фібули.

Вклонялись сармати Великій Богині – богині родючості. Особ-ливе ставлення у них було до меча, який втикали у землю, прино-сячи йому молитви як богу війни. Сармати були войовничими пле-менами. Основою їх війська була кіннота. Вершники були озброєні короткими або довгими мечами, кинджалами, луками, списами, дро-тиками. Античні історики відзначають швидкість атаки, особливо способи кидання дротиків та накидання аркану на ворога. В особ-ливій пошані та любові у них був кінь, упряж якого була багато прикрашена.

У 1972 р. в с.Булахівка Павлоградського району було знайдено багате поховання сарматського воїна, у якого виявлено три вилиті срібні чаші, бронзовий котел, дві срібні бляшки з емаллю, дві на-шивні золоті бляшки, уламки залізної зброї, срібні частини кінської збруї, уламок бронзової судини, залізні скоби та пряжки, п’ять фа-ларів*** зі срібного листа, вкритого золотом із парними малюнками у вигляді листя.

Ховали померлих у курганах з величезною кількістю інвентаря. Особливо багатими були могили сарматських царів та знаті. Аналіз інвентаря для поховання свідчить про те, що сармати перебували під сильним римським впливом.

На межі тисячоліть (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) у Нижньому По-дніпров’ї склалась достатньо складна ситуація. Римська держава ве-ла жорстоку боротьбу з царем Боспорського царства Мітрідатом VІ Євпатором, яке знаходилось у Криму, за панування у Північному Причорномор’ї. У цей час посилюється військовий натиск сарматів на сусідні народи та їх активне втручання у військові дії на боці то одних, то інших.

До наших днів дійшли відомості про діяльність сарматської ца-риці Амагі, про союз сарматського царя Гатала з мешканцями Хер-сонесу. У сер. І ст. н.е. римський імператор Нерон послав війська для захисту Херсонесу від кочовиків, спорудив римські гарнізони у багатьох полісах Північного Причорномор’я та Криму. У цей час Ольвія, найкрупніший культурний та торговельний центр Північно-го Причорномор’я, визнала свою незалежність від скіфо-сармат-ських царів Фарзоя та Інансемія.

На Дніпропетровщині на лівому березі річки Кам’янка, у місці, де вона впадає до річки Базавлук поблизу с.Усть-Кам’янка Апосто-лівського району, був знайдений найкрупніший у Східній Європі сарматський могильник, який складався з 71 кургану. Проіснував цей могильник півтора століття: з початку І ст. н.е. до середини ІІ ст., про що свідчать багаті різноманітні археологічні знахідки, які підтверджують вплив на сарматів римської культури та їх успішні військові дії в цей період.

На думку Страбона, контакти з греками та римлянами принесли сарматам та іншим кочовим народам більше шкоди, ніж користі. "Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розповсюджуючи між ними такі пороки, як пристрасть до насолоди та розкоші, низькі бажання, вдоволення яких робило їх все більш ненаситними”.

Панування сарматів в українських степах припиняється під тис-ком готів та гунів. Частина їх відійшла у гори Північного Кавказу та Криму, частина залишилась у рідних краях, беручи участь у завойо-вуванні Перенейського півострова разом з германським плем’ям вандалів у V ст.

Пращурами осетинів, невеличкого народу Північного Кавказу, вважають сарматські племена язигів та ясів. Деякі вчені-лінгвісти Росії в ХІХ ст. вважали, що назва