У 1941 році багато жителів Деконки пішли захищати Батьківщину. У серпні 1941 року село окупували фашисти. Нападники примушували людей працювати вдень і вночі, садовили в тюрми, зачиняли у льохах, відправляли до Німеччини на важкі роботи. Але селяни вірили в перемогу, вони неохоче йшли на роботу, працювали незадовільно, намагалися більше принести шкоди, аніж користі.
У Деконці залишилися сміливці, які вели підпільну діяльність. Підпільники збирали дані і передавали їх партизанам, про що розповідається в книзі І. Шила "Зимові громи”. А підпільників Тертишного К.(с. Пролетарій) та Мороховця Павла було розстріляно у 1941 році у с. Котівка.
Коли окупанти відступали, вони вщент спалили село.
У жовтні 1943 року Деконка була звільнена від загарбників. Поблизу гриміли бої, а люди почали відбудовувати село. Фронту необхідна була допомога: зерно, тваринницька продукція. Селяни наполегливо працювали. Медаллю "За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни” були нагороджені: Крячун Федора, Гавриш Марія, Гавриш Пріська, Собко Д., Погорілий Д.
Закінчилася війна, люди стали до мирної праці, але робочих рук не вистачало. Багато захисників рідної землі не повернулися з поля бою. Не дорахувалася і Деконка 72 своїх синів.
Після війни Деконка 23 роки була в одному колгоспі з Бузівкою, потім 18 років входила до складу колгоспу "Гігант” разом із селом Жданівка. Уже 8 років село входить до об’єднання Харківтрансгаз, підприємство має назву АПФ "Агрогаз”.
За останні 8 років у Деконці збудовано 6 будинків і 6 будуються. Також зведено критий тік, олійницю, мехтік, 2 ангари, майстерню, контору.
Можна відвідати братську могилу, в якій поховані воїни Радянської Армії Агаф Шаріпов, Кузьма Буленко , третій невідомий. Біля колишнього сільського клубу на честь полеглих бійців–декончан зведена стела з викарбуваними на ній іменами. Муха Любов Іванівна, Романець Анатолій Гаврилович, Алексєєв Микола Григорович, Сердюк Григорій Микитович, Льочка Галина Іванівна, Скорик Лідія Олексіївна прославили своє невеличке село своїми трудовими досягненнями, за що нагороджені орденами і медалями.
Дудківка

Село Дудківка розташоване на берегах степової річки Сухої (правої притоки річки Кільчені), засноване у кінці ХІХ ст. селянами-переселенцями з Полтавщини, з Кобеляцького району та з селища Нові Санжари (на місці сучасного села знаходився хутір селяна Дудки, звідси і назва). На нові землі переселилися сім’ї Ступів, Ярошенків, Киричків, Гупалів та ін. На початку ХХ ст. було засновано близько 300 дворів – хуторів, на віддалі один від одного, у центрі ж знаходилося тоді лише кілька господарств. Основне заняття - землеробство. Вирощували ячмінь, жито, пшеницю. Вільні селяни (люди з хуторів ) часто наймитували у багатіїв, таких як Лоза Тимофій, який мав у господарстві молотарку з паровим двигуном англійського виробництва, Ананченко (на прізвисько П’ятак ). У останнього будівлі на хуторі були кам’яні, вкриті оцинкованим залізом та черепицею. Власний будинок хазяїна мав потаємний підземний хід довжиною 100 метрів. Ананченко сам не працював, всі роботи на його землях виконували наймані люди, батраки.
У 1909 році відзначається нова хвиля переселень. Землі для батраків виділяли багаті хазяї – близько 4 десятин.
На початку двадцятих років ХХ ст. село мало гарний вигляд: у центрі височіла дерев’яна церква на фундаменті з цегли заввишки 1,5 метра. Розчин для фундаменту готувався на яйцях. Стіни церкви - синьо-голубі. Окрасою були дві дзвіниці (дзвони мали вагу понад 20 пудів). Металеві двері мали красиве коване оздоблення. Подвір’я благоустроєне, обсаджене тополями, яворами, бузком. Вся територія огороджена, а до церкви вело двоє воріт.
На свята, у вихідні на богослужіння з’їжджалося дуже багато селян з навколишніх хуторів та сіл.
Був цікавий випадок. Ананченко (багатий селянин, який мав понад 60 десятин землі) був людиною скупою. Заходячи в церкву, він щоразу жертвував 5 копійок, але, кладучи гроші в чашу, умів звідти прихопити 3 копійки. Коли прихожани це помітили, прозвали його П’ятаком. З тих пір Ананченко більше дудківську церкву не відвідував, а їздив із сім’єю аж у Новомосковськ.
Та й становище йому це дозволяло. Надто вже багатою він був людиною.
Довгий час священиком у селі був отець Михайло, людина чемна і поважна. Жив у хаті, збудованій на сохах (нині дворище Лапійчуків). У господарстві йому допомагали сім’ї Ярошенка Володимира Прокоповича та Ступи Горпини Петрівни.
Там же знаходилась і школа для дітей. Згодом відкрита церковно – приходська школа , в якій діти навчалися три роки. Хата священика була гарною на вигляд і нагадувала сучасний клуб. У 1932 році отець Михайло репресований. Про подальшу його долю не відомо.
Перший колгосп "Нова сім'я" створено у 1929 році, головував Максим Захар.
У передвоєнні роки велике сільськогосподарське колективне об’єднання дістало назву «Сільський лан». Селяни неохоче вступали в колгосп. Багато середняків і селян – одноосібників були розкуркулені і репресовані. Чимало заможних селян змушені були розпродати свої землі, майно і виїхати в міста Дніпродзержинськ чи Новомосковськ.
У 1930 роках за розпорядженням уряду була закрита церква. Через чотири роки з церкви познімали дзвони. Залізну огорожу, ворота та двері відправили у Жданівську МТС. Саме приміщення церкви стояло до 1936 року, а потім його розвалили, залишивши лише цегляний фундамент, та згодом і його розібрали й використовували для потреб колгоспу та будівництва сільського клубу.
1932 – 1933 роки майже спустошили село. Велике горе, смерть та хвороби відправили у вічність майже дві третини всіх мешканців.
З 1936 – 1938 р. розпочалося укрупнення сіл. В обов’язковому порядку хуторяни повинні були переселятися у великі села. На початку 30-х років на території Дудківки налічувалося близько 12 дворів, а вже через 10 років їх кількість зросла у 3 рази. « Сільський лан » був багатим. Селяни обробляли 1тис. 700 га землі, мали багато худоби , утому числі 197 коней.
У період фашистської окупації німці навіть не змінили назви господарства, праця селян базувалась на суспільному обробітку землі. було насильно вивезено на каторжні роботи в Німеччину та окуповані нею західноєвропейські держави. Багато з них так і не повернулися більше додому. Їх життя забрала чужина.
У вересні 1943 року село було визволене. Необхідно було відбудовувати все знищене фашистами.
Не всі воїни повернулися додому. 53 навічно залишилися молодими в пам’яті односельчан. Поверталися в село переможці і одразу включалися в мирне життя. Чимало їх прийшло з високими бойовими нагородами. Медалі "За відвагу " мали Куреня Федір Маркович, Лянник Яків Гнатович.
Так склалося життя, що на долю селян випало багато випробувань. Винесли все. І голодний 1947 теж.
Поступово сільське буття налагоджувалося. Міцнішало колективне господарство. Спеціальною постановою уряду в 1950 році було утворено новий колгосп - імені Г.І. Котовського.
У1953 році Крамарська сільська рада була об’єднана із Жданівською. Згодом з’явився і новий колгосп – «Зоря комунізму». У ньому були об’єднані землі Дудківки, Крамарки, Жданівки. У 70 – х роках колгосп одержав іншу назву - «Гігант ».
У кінці 60 –х років прийняла перших своїх учнів школа – новобудова. Дудківська початкова школа була народним будівництвом. Правильніше сказати, жіночим. Колишній бригадир до цього часу з захопленням переповідає про те, як швидко жінки за його нарядом виконували роботи. Рів для фундаменту вони (жінки – матері, які так мріяли про школу в своєму рідному селі для своїх маленьких дітей – школяриків) викопали вручну за два дні. Тривалий час дітей навчали Удовик Олексій Максимович та Удовик Раїса Василівна.
У кінці 70 –х років школу було закрито. І лише в 1988 році вона відновила свою роботу. З того часу вчителька початкових класів Новікова Таїса Василівна щоранку привітно зустрічає дітей .
Щедра земля села на працьовитих і талановитих. Серед них два Герої Соціалістичної Праці: Ярошенко Іван Володимирович та Спорник Катерина Григорівна. Ярошенко Іван Володимирович – корінний житель села Дудківки. Народився Іван Володимирович 23 лютого 1926 року в родині селянина. Сім’я була бідною, батьки змушені були батракувати в Гупала Якова. А вже в 1929 році вступили в колгосп «Спільний лан». Батько працював столяром, мати - на різних роботах.
У 1941 році Іван Володимирович закінчив 7 класів Крамарської семирічної школи. Далі вчитися не дозволила війна, юнакові довелося зносити на своїх плечах всі труднощі фашистського окупаційного режиму аж до 23 вересня 1943 року. Був учасником партизанського руху, за що нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
26 вересня 1943 року Івана Володимировича призвали на військову службу. Брав участь у форсуванні Дніпра в районі села Пушкарівка Дніпропетровського району, мав поранення. Після лікування – знову бойова служба, оборона м. Ленінграда.
Із Днем Перемоги війна для Івана Володимировича не скінчилася. Їх зенітно–артилерійська бригада з 20 квітня 1945 року була перекинута на Далекий Схід…
У грудні 1948 року повернувся в рідне село, в рідний колгосп « Спільний лан». Хвороба змусила перейти на легшу роботу. Працював секретарем, а потім вчителем фізкультури Крамарської неповної середньої школи до березня 1953 року, потім секретарем Крамарської сільської ради, секретарем Жданівської сільської ради.
З лютого 1958 року повернувся в сільське господарство рідного села, працював у колгоспі «Зоря комунізму» завідуючим тваринницької ферми, а протягом 1959 - 1986 років очолював комплексну бригаду № 3 колгоспу « Гігант». Нелегко було, та люди довіряли. Івана Володимировича шанують і поважають і в рідному селі, і в сусідніх. У першу чергу великим авторитетом користується він за вміння дати пораду, за розсудливість, мудрість. За трудові досягнення Ярошенко Іван Володимирович має нагороди. У 1966 році за високі врожаї сільськогосподарських культур бригадира комплексної бригади № 3 колгоспу «Гігант» Ярошенка Івана Володимировича Президією Верховної Ради СРСР нагороджено орденом Леніна, Золотою Зіркою « Серп і Молот» з присвоєнням звання Героя Соціалістичної Праці. Іван Володимирович – талановитий організатор і керівник. У 1976 році нагороджений орденом Жовтневої революції, в 1981 році - Трудового Червоного Прапора. Свого часу був активним у всіх справах і не лише рідного села чи району.
Має нагороди за бойові заслуги: орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаль « За перемогу над Німеччиною», медаль « За перемогу над Японією»,15 ювілейних медалей. Ярошенко І. В. щасливий з того, що довелося йому працювати з добросовісними, роботящими людьми. Це такі, як ланкова Спорник К. Г.
Спорник Катерина Григорівна народилася 12 лютого 1930 року в селі Дудківці. Дитинство пролетіло в багатодітній селянській родині. З ранніх років звикла до сільської праці. Батьки всіх трьох своїх доньок навчали цьому з дитячих літ. Працювати почала дуже рано, з 15 років. Влітку - на полі, зимою доглядала телят на фермі.
За високий врожай цукрового буряка, який виростила третя комплексна бригада колгоспу « Гігант», ланкова буряководів Катерина Григорівна удостоєна найвищої державної нагороди. Спорник Катерина Григорівна нагороджена орденом Леніна та золотою медаллю «Серп і Молот», удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.
Понад 50 років працювала Спорник К. Г. в колгоспі. Має численні заохочення, подарунки, премії, нагороди. Навіть після виходу на пенсію продовжувала ще 4 роки працювати.
Поряд з Героями Соціалістичної Праці майже щодня на трудовому фронті були механізатори: Боєв О. І., Микитюк О. П., Пилипенко М. О., Новіков М. О., Новіков І. О., Антоненко В. І., Новіков В. М., Савчук Т, М., Снопик В. Л., Яцечко Д. Д., Новіков О. М.; тваринники: Шевчик О. Т., Новікова Є. Ф., Савчук Л., Савчук О. Г., Нестерець Т. І., Піддубинець Г. Д., Спорник М. В., Микитюк Є. А., Антоненко Г. П,, Титаренко Т. Л., Шпак К. І., Дрозд Т. Ф., Сало Я. Т., Банзерук Г. П.; рослинники: Новікова М. О., Комишова Н. А., Тимченко Ф. Д., Маляренко Т. В. та багато інших. Тепер традиції, трудову славу села примножує молоде покоління. За ними, молодими, майбутнє.
За матеріалами історико – краєзнавчої експедиції Крамарської неповної середньої загальноосвітньої школи (вчитель історіїї-Шаповал У С)