Мар’ївка

Село Мар’ївка засноване в ХVІІІ ст. поблизу річки Кільчень за 25 км. на піденний схід від Магдалинівки і за 5 км. від 137 роз’їзду залізниці. Першими поселенцями були втікачі від польської шляхти і татар Прудивуси, Халепи, Веретельники, Біленки, Глушки.
У 1773 році цариця Російської імперії Катерина ІІ подарувала землі поблизу р. Кільчень петербурзькому полковнику Штефану Трудницькому, маєток якого розміщувався на околиці села. Після його смерті вдова Марія Трудницька заснувала жіночий монастир, який назвали Мар’ївським. Сама Марія прийняла постриг й стала ігуменію. Були побудовані келії, в яких жили монашки (близько 900 осіб). Монастир мав 1200 десятин землі, 150 пар волів, багато корів, овець. Були свої магазини. Кругом монастиря ріс добре доглянутий фруктовий сад. По алеях ходили павичі. У монастир приходили віруючі молитися Богу не тільки з ближніх сіл, а й з Полтавської, Харківської губерній, для них збудовані їдальні і приміщення для ночівлі, як готелі. Годували безкоштовно, скільки б люди не залишались у монастирі.
У 1833 році споруджено собор за проектом архітекторів Кульчицького і Полієвського. Цегла для будівництва вироблялась поблизу річки Кільчень, де й тепер збереглися рештки цегельного заводу.
Особливістю Свичицького чи Мар’ївського монастиря був дзвін, який важив 200 пудів. Відлили його у Воронежі. Везли на 4–х спарених возах 8 пар волів. Звук дзвону було чути аж у селі Підгородньому, за 3 км. від Дніпропетровська. Іконостас, всі ікони оздоблені золотом.
За поховання в ограді собору поміщики платили 3000 золотом.
Служба в соборі йшла щоденно. Богослужіння починалося в травні, а закінчувалось в жовтні на Покрову. Взимку собор був закритий, щоб зміни температури повітря не впливали на його оздоблення. У цей час богослужіння справляли в двох інших церквах, що були дерев’яні - Покровській і Троїцькій.
У 1927 році монастир закрили. Частину монашок вивезли в Новомосковський монастир, а молоді роз’їхались до рідних. У приміщеннях розмістились студенти Красноградського сільськогосподарського технікуму, а згодом організовано профтехшколу. У кінці 1927 року монастирські землі передано комуні «Червоний жовтень», яка об’єднала батраків, бідняків з Дніпропетровської, Полтавської і Харківської областей.
У 1930 році організований колгосп «Червоний шлях», тоді ж монастир остаточно закритий, а собор розібраний. Із цегли побудували інкубаторну станцію, магазин в Мар’ївці, магазин у Магдалинівці. Цегла була такою міцною, що коли закрили інкубатор, то населення села розібрало його для своїх потреб.
Про багатство собору (з розповіді очевидців) свідчить той факт, що одного тільки золота було набрано 2 вози.
Голодомор 1932-1933 років на все життя запам’ятався жителям нашого села. Ось що розповіла нам Бандура Валентина Павлівна.
"Я, Бандура Валентина Павлівна, пам’ятаю той голодний 33 рік. Мені тоді було 8 років. У нас була родина: батьки, старенька бабуся і маленький братик, йому виповнилося 3 роки. Хліба не стало ще восени, але поки була городина (картопля, буряки) якось перебивались. Взимку стало зовсім важко. У відходи зерна додавали лушпиння з картоплі, буряка, макуху і пекли такі чорні (вони майже не трималися купи) коржики. У батька був саморобний млин, на якому перемелювали зерна (з лушпинням) соняшнику, сушене бадилля кукурудзи, згодом додавали лободу, кропиву і все, що було поживного. Все слугувало їжею. Я пам’ятаю: була стара скирта полови, і ми з бабусею ходили і розгрібали, шукали залишки цієї полови, перевіювали на решето, лишалось насіння бур’янів і декілька зернин. Все це перемивали, сушили, і цим харчувались. Я зовсім заслабла і злягла, але не могла їсти цих чорних колючих коржів. Почали пухнути ноги. Мене врятувало те, що отелилась корова і з’явилось молоко. Так жили всі мої односельці, а мій батько в той час працював бухгалтером в колгоспі, але і в колгоспі були пусті комори і ніякої допомоги не надавалось. А вдовам і престарілим було ще важче. Багато помирало, особливо діток. Деякі матері, щоб врятувати своїх діток, відводили їх до поїзда і садовили в вагони, надіючись, що їх заберуть у дитячі будинки і там вони виживуть. Невеличкий притулок для голодуючих дітей організовано в селі Богданівна, але дітки поступали туди такі виснажені, що їх дуже багато помирало.
Ось такі тяжкі спогади мого дитинства”.
У 1934 році утворено артіль "Червоний жовтень”, пізніше – комуна, колгосп. Головували (Коваленко Н., Лебідь).
Не минула наше село і Велика Вітчизняна війна. Багато наших односельців пішли на фронт, багато з них не повернулися. Ось розповіді ветеранів Великої Вітчізняної війни.

Сахацький Іван Архипович
Народився 1-ого січня 1923 року в с. Мар"ївка у сім’ї колгоспника. Навчався в початковій школі, та закінчити її не вдалося, так як довелося йти працювати в колгосп.

Коли почалася війна, виповнилося 17 років. 19 серпня І94І року Іван Архипович пішов «добровольцем» на фронт. З цього часу почалися тяжкі фронтові дороги.
Спочатку попав в окремий батальйон зв’язку, де працював на
комутаторі. Пізніше перевели в танкову бригаду, яка знаходилася в м. Тбілісі.
Перше бойове хрещення одержав при обороні міста Модака на Кавказі. До 1943 р. воював на Кавказі, пройшовши шлях від Тбілісі до Мінеральних Вод. Потім перебував у складі 1-ого біло­руського фронту аж до останніх днів війни. Перемогу зустрів у м. Кандава.
Після війни відслужив у лавах Радянської Армії ще два роки.
Іван Архипович був нагороджений орденом Червоної Зірки та орденом Великої Вітчизняної війни і багатьма медалями.
"Найтрагічніший епізод війни, розповідає Іван Архипович, це коли нас двоє було, а ворожих танків тринадцять. Товариша убили, а я ним прикрився, і завдяки цьому вижив".

За 1943р. молодий, ще зовсім юний солдат, разом зі своїми товаришами жодної хвилини не був у хаті, постійно ночував на вулиці.
Після війни весь час працював трактористом у колгоспі їм. Б. Хмельницького, нагороджений медалями.
Був наставником молоді. Зараз на заслуженому відпочинку.

Веретельник Митрофан Володимирович.
Ветеран Великої Вітчизняної війни. Був танкістом, розвідником. За участь у боях нагороджений двома орденами Слави. Учасник Параду Перемоги.

Ось що розповідав про той вікопомний день ветеран у 1985 році. "Війна скінчилася для мене не 9 травня. Уже в Берліні був підписаний акт про капітуляцію фашистської Німеччини, а у Чехословаччині з упертістю приречених оборонялося в оточенні велике угрупування гітлерівців. Але покінчили і з ними, і над землею запанувала незвична тиша. Важко передати почуття, які охопили тоді всіх нас. Позаду чотири роки війни, а ти живий...
Невдовзі мене викликають до командира нашого полку. "Сержант Веретельник, поїдеш на особливе завдання. Виявилося, що я включений до зведеного полку 4-го Українського фронту, який візьме участь у
Параді Перемоги 24 червня 1945 poку.
40 літ минуло з того дня. А кожна деталь, хвилювання двох го­дин Параду назавжди врізалися в мою пам"ять. Жуков з трибуни Мавзолею виголосив: "До урочистого маршу!”
Прийшли в рух зведені полки. Під грім військового оркестру йдуть вони Красною площею, салютуючи Мавзолею. Раптом все змовкає і тишу розриває барабанний дріб. З'явилися з фашистськими штандартами 200 воїнів. Порівнявшись з Мавзолеєм і різко повернувшись, вони з ненавистю кинули їх до підніжжя. Учасники Перемоги говорили: "Ми готувалися до нього місяць і 1418 днів війни".

Кукуза Григорій Юхимович.
Народився 20 липня 1924 року у с. Січкарівка Магдалинівського району Дніпропетровської області. Навчався дуже добре , любив природу, придумував цікаві ігри, в які грав зі своїми братами й сестрами. Дітей у сім"ї було дев"ятеро: 6 хлопчиків і 3 дівчинки. Жили дуже бідно. Прийде сестра з школи, скине валянки, взує їх інший - і до школи швидко. Закінчив чотири класи у Мар"ївці.

Мати Григорія проста селянка, яка тяжко працювала, щоб заробити на хліб. Батько не міг працювати, тому що у І9І4 році, в першу світову, зостався без руки і ноги. Життя не легке, але в господарстві були корова, кінь, бик, обробляли город, що допомагало виживати.

До 1943 року жив на території, окупованій німцями. Після звільнення 20 вересня 1943 року був призваний на фронт. Йому було тоді 19 років. Батько наказав: "Ні в якому разі не здавайся, а то наробиш сорому собі і нам”. І залишив Григорій свою рідну Січкарівку, пішов через Дністр, Дунай, Дніпро і Буг на Югославію, Румунію, Угорщину та Німеччину. Був тричі поранений, інвалід II групи.
Перемогу зустрічав вдома. Має бойові нагороди. Після війни працював до пенсії у колгоспі "Світанок". Помер у 2005 р.
Красніков Олександр Іванович
Ветеран Великої Вітчизняної війни. Народився 28 лютого 1925 року в с. Губкіно Малоарханського району Курської області в сім’ї колгоспника, мав трьох сестер і брата. Закінчив добре неповну середню школу, поступив в Cевастопольське ремісниче училище, яке через початок війни не встиг закінчити. Згодом був призваний на фронт. З 1943 року два роки навчається у Дніпропетровському артилерійському училищі. Отримавши звання молодшого лейтенанта, воював у Німеччині, де й зустрів перемогу.
Після 9 травня продовжував воювати на Далекому Сході, звільняв Курильські острови від японців. Після війни служив у лавах Радянської армії. У 1953 році був демобілізований у званні старшого лейтенанта.
Нагороджений орденами і медалями.
Після служби в армії жив і працював у Мар'ївці. Зараз на заслуженому відпочинку.

Гойденко Марк Гаврилович.
Ветеран Великої Вітчизняної війни.
Народився в травні 1915 року в с. Сотницьке Петриківського району Дніпропетровської області.
Закінчив Новомосковський педтехнікум, працював учителем початкових класів. У 1939 році був призваний до лав Радянської Армії. Там і застала його війна. Воював на Південно-Східному фронті, захищав м. Сталінград. Під час Перемоги був у Югославії.
Першим орденом нагороджений за оборону Сталінграда. Після війни працював учителем у Трудолюбівській початковій школі.

Андрій Іванович Бандура.
Народився в селі Богданівка в1924 році .
Батько його, Іван Микитович був хліборобом , в 1941 р. помер під Харковом. Мати Василиса Петрівна все життя пропрацювала в колгоспі . У їхній сім’ї виховувалось троє дітей : брат Микола , сестра Марія.
Андрій Іванович теж виростив трьох дітей: син Володимир шоферує (чорнобилець); донька Ніна працює на птахофабриці , а старша Галя (бухгалтер) зараз вже на пенсії. П’ятеро внуків і троє правнуків має Андрій Іванович . Вся рідня мешкає в м. Дніпропетровську. А дідусь не зраджує своїй Богданівні, тут , в селі , в нього все: гарний сад, город і домашнє господарство . Прикро, що дружина Марія Пимонівна померла.
Робочий стаж у Бандури – 60 років. Особливо тяжку роботу два роки виконував Андрій у юності у фашистських таборах , коли забрали його в Німеччину під час Великої Вітчизняної війни. "Каторга , а не робота . Тяжко, їсти – сама баланда. Працювати треба на глибині 800 метрів. Бачимо , що пропадемо , вирішили тікати”.
П’ятеро молодих хлопців (серед них був і брат Андрія Івановича Микола Бандура) добралися до лісу . Схопили їх і відвезли в м. Теплиць, у тюрму . П’ять діб тримали в канцелярії без їжі , давали тільки склянку води на добу. А потім у табір смерті №29 під назвою «Чорний» ( містечко Брикс).
Тут ще «кращий» прийом. Одного разу на допиті: "Комуніст?.. Комсомол?.. Єврей?.. Партизан?” - палицею по голові . Упав – вигорнули. Вішали тут же , на подвір’ї, а потім – у піч на попіл.
Андрію Івановичу і його товаришам повезло , вони ще не були такі виснажені, і тому їх відправили на роботу . Не витримав тяжкої роботи і напівголодного існування його брат, помер у тій катці , а решта, четвірка, вціліла.
8 травня 1945 року полонених визволили з табору радянські війська , а 10 травня польовий військкомат призвав на службу. Всі вчотирьох служили в кулеметній роті в місті Пінську,на території Білорусії ,і тільки через п’ять років вернулися додому.
У післявоєнні роки на території села діяли колгоспи ім.Будьоного, Б.Хмельницького (голови – Кривошея С.Д, Поміщик І.В, Удовик О.І.). Проводились безкінечні реформи: колгоспи то об’єднувались, то ліквідувались, то відділялись. Так тривало до 1982 року, коли було організовано КДСП "Україна”. Головою став Підопригора Володимир Петрович, потім, у 1984 році, - Волок Володимир Олександрович . За роки головування Волока В.О. село було газифіковане, збудовано водо-гін, амбулаторію, нову двоповерхову середню школу, два магазини, заасфальтовані вулиці. Є свої олійниця, млин, молочарня, пекарня, є фермерські господарства, які підпорядковані сільській раді. З 1999 року головою КДСП " Україна " знову був Підопригора В.П., у 2004-2005 рр очолював господарство Кабаченко Яків Федорович. З 2005 керує сільським кооперативом Бабій Іван Гордійович.
Сільській Раді підпорядковані села: Мар’ївка, Трудолюбівка, Олянівка.
ТРУДОЛЮБІВКА
Напередодні реформи 1861 року на маленькій притоці Орелі поселилися вихідці сіл Личково і Перещепино (всього 5 поселенців) і назвали свій хутір Чорні Ставки (у воді мочили коноплі і вода ставала чорною).
Після реформи 1861 року селяни закупляли землю і поселялись хуторами . А вже 1920 року , коли селяни почали одержувати землю, населення збільшилось, і виросло село, яке отримало назву Трудолюбівка ( на честь трудового народу).
ОЛЯНІВКА
1773 році цариця Російської імперії Катерина ІІ подарувала землі царському полковнику Мардовському.
Переїжджаючи, він привіз з собою десять сімей кріпосних селян, які на окраїні його земель і поселилися за вказівкою матері Уляни. В її честь і назвали село Олянівка.

У 1998 році почалось відновлення жіночого монастиря. На території села діє церква. Вже кілька років, як і в давнину, знову лине над селом церковний дзвін