Заплавка
http://www.magd-rn.dp.gov.ua/OBLADM/magd_rda.nsf/docs/975004B101119643C225768A007CA6C3?OpenDocument
Заплавка – центр Заплавської сільської ради. До неї входять села: Заплавка, Кременівка, Минівка, Краснопілля. Площа земельних угідь - 8122.2 га. Кількість дворів - 257 з населенням 550 чоловік, у Кременівці- 105 дворів з населенням-215 чоловік. На території Заплавки розташовані агро формування « Хлібодар» ( керівник Аватесян А. Д.) та « Пролетарське» ВУГЗГ( керівник Мигур Г.Ф.)
У селі збудована і функціонує середня школа, у ній нараховується 100 учнів , яких навчають 16 вчителів. Діє також фельдшерсько - акушерський пункт, дитячий садок, бібліотека.
Назва нашого села походить від річки Заплавка, яка починається з Вирівських степів і впадає в ріку Оріль, притоку річки Дніпра.
Заселення краю починається з видання Катериною ІІ в 1762 та 1763 роках маніфестів, в останньому вбачалась необхідність освоєння «найвыгоднейших к поселению и обитанию рода человеческого мест». Запорізький кіш ретельно стежив, щоб на вольних землях не з’явились люди без їхнього дозволу. Тому першими поселенцями краю були козаки. Їхні потомки і зараз населяють Заплавку. Це Перескоки, Сліпки, Пугачі, Пилипенки. Козаки осідали на кращих землях і обирали поміж себе отамана.
Між селами Заплавка та Кременівка є горб, який називається Іва, там був підземний підхід, куди ховалися козаки під час небезпеки . Там також був склад, частиною якого заволодів Перескік Іван. Йому припало 2 пороховиці( 2 великих воза) мідних грошей. Як розпорядитися цими грошима, козак не знав, бо був не освічений, і тому ці гроші у нього виманив пан Алексєєв, який приїздив на літо в сусіднє село Котівку. За гроші Перескока Івана він накупив собі земель і став поміщиком.
Після знищення Запорізької Січі в 1775році землі активно стали заселятися. Недалеко від Заплавки через Оріль є село Ряське (зараз це Полтавська область) Жителі цього села бачили вільні заплавські землі і хотіли на них поселитися . Вони приїхали до місцевого отамана Івана Перескока, привезли вівсянки (дрібної риби), а його жінці червоні чобітки. Отаман тепло прийняв гостей і задовольнив їхнє прохання. З того часу пішла поговірка : «Отаман за вівсянку проміняв землі селянські». Вільні землі села Заплавки були розподілені між селянами з Ряськи. Одержавши наділи, вони селилися біля домівок козаків, через те Заплавку іноді називали Рящанівкою, а селян рящанами. В книжці «Заселення північного краю» Д.І.Багалій пише: «Як увели «Положение», Синегуб появився в Заплавці і почав до себе християн звати.: «Ідіть до мене. Поможете по хазяйству управитись, а я вас на казенщину не дам».
От і йшли дюди . Років шість, розказують, і добре було. А то , як уже вийшло шість год, - він їх і підписав під себе навіки. То так діло і зашерхло аж до волі»
Таким чином, згідно « Положення об обязаних поселянах» від 20 вересня 1804 року законодавчо закріплюється селянська повинність . Одні багатіли , інші бідніли . Старожили згадували сім’ю Погорілів, у яких була власність: хата та стежка від хати, тобто зовсім не мали землі.
Селянська реформа також мало змінила становище селян. Багато хто залишав село і йшов на заробітки.
У грудні 1917 року в селі було проголошено Радянську владу. Утворився революційний комітет, який проводив аграрну реформу. У квітні 1918 року в наш край прийшли німецько – австрійські війська, які базувалися в основному в Котівці.
На початку 1919 року було відновлену Радянську владу, почалось впровадження в життя декретів Леніна. Але серед жителів села Заплавки росло незадоволення. Із заплавчан було організовано загін селян, який протидіяв більшовикам (розгромлений ревкомом із Котівки).
На території краю побували денікінці, загони Нестора Махна, Матвієнка.
У 1929 – 1930 рр на заплавських землях почалася колективізація. Досвід утворення колективних господарств був у Заплавці ще з 1920 року. Протягом 1920- 1924 років була створена сільськогосподарська артіль під назвою «Перша Заславська артіль». Її організовували Березовський М.С., та його сім’я, Журавель Ю.Г.
У 1924 році на землях колишнього пана Алексєєва організована артіль. Вона мала 6 корів, 3 коней, 2 плуги.
Посадили на зораній цілині 30 десятин баштану. Як згадує Березовський П.М., баштан вродив на славу. По заплавські кавуни приїздили жителі навколишніх сіл і брали стільки, скільки могли повезти.
У 1928 році артіль мала уже 6 коней, молотарку, стала показовою, а у 1939 році перетворилася на комуну. У цю комуну записали всіх жителів Шагарівки. Все добро селянське було усуспільнено: земля – 1880 десятин, 140 коней, корів. Але працювати в комуні люди не хотіли. На весну 1939 року було виорано тільки землі колишньої артілі.
Організатор комуни Березовський згадує: «І ось як настало. Як ранок, так біля котла навареної їжі збиралося сотні три людей, а на роботу з’являлося 10 -15 душ. Роботи ніякої. Як воно має бути, ніхто не знав до пуття. І проіснувала комуна до осені».
Під час колективізації на землях Заплавки було засновано колгосп імені Ворошилова, головою колгоспу обрано Мусієнко Михайла, який був першим комуністом.
Під час голоду 1932 – 1933 рр в кожному дворі вмирало 2 – 3 чоловік.
Старожили ще пам’ятають про піонера Микиту Сліпка, який охороняв під час голоду колгоспне поле від людей, які стригли колоски. Його було вбито. За радянської влади хлопцеві присвоїли звання «Піонера – героя».
У роки Великої Вітчизняної війни багато заплавчан воювали на різних фронтах, полягло близько 500 осіб.
Убоях за Дніпро навічно уславився житель села Завірюха М.А., який замінив на переправі через Дніпро свого командира . Йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Не залишались осторонь боротьби і жителі тилу. Щоб зберегти молодь від вивозу в Німеччину Александров М. підтримував зв’язки з лікарями Котівки, які давали фальшиві довідки про непридатність до роботи в Німеччині.
На території навколишніх сіл діяв партизанський загін Івана Демченка. Останній бій, про який розповідає письменниук І.Шило у повісті «Зимові громи», відбувся в Кременівці.
Заплавка була визволена 23 жовтня 1943 року. Відновився колгосп, який згодом став носити ім’я Петровського. У 60 –х роках в ньому було 4 комплексних, 2 тракторні бригади та птахоферма. Розгорталось велике будівництво сільськогосподарських споруд: корівників, телятників , конюшень, свинарників. Також було споруджено магазин та восьмирічну школу. Під час реформування колгосп Петровського було реорганізовано на колективно–дольове сільськогосподарське підприємство « Оріль», яке проіснувало недовго. Землі цього підприємства були розпайовані, і воно припинило своє існування.
На місці КДСП «Оріль» з’явилася агрофірма «Хлібодар», яка об’єднала більшість селянських паїв.
Деякі селяни господарюють одноосібно, інші утворили фермерські господарства. Перше фермерське господарство села Заплавка заснував житель Михалінчик М.Ф. Зараз на території Заплавських земельних угідь діють інші фермерські господарства »Лідія», «Рубін». Крім того, є ще декілька одноосібних господарств: Олійника В.М., Олійника М.М.,Швеця М.М. та інших.
Соціальна інфраструктура в селі представлена будинком культури, дитячим садком, середньою школою, бібліотекою. З господарських підрозділів працює одна свиноферма агрофірми «Хлібодар». Більшість жителів села ніде не працюють.
Історія освіти в селі Заплавка.
При церкві існувала невелика церковно–приходська школа. Навчання було примітивне, його проводив дяк місцевої церкви. Вивчали і читали релігійні книги та здобували початкові навики письма та лічби.
Із скасуванням кріпосного права і проведенням реформ на селі почали відбуватися зміни.
Земства почали опікуватися освітою. На кошти земської управи в 1914 році збудована школа. Приміщення школи було просторе, але згодом воно не змогло прийняти всіх дітей. Тому початкові класи уже в тридцятих роках були перенесені в так звану попівську хату, де була раніше церковно – приходська школа. Ці приміщення були досить віддалені одне від одного.
Із свідчень старожилів у 20- х роках ХІХ століття уже діяла початкова школа в селі Кременівка, і проіснувала вона до другої половини 70 – х років. У Кременівській початковій школі працювали: Дорошенко Марія Самійлівна, Балабась Лідія Іванівна, Сіра Марія Йосипівна. Споруда школи була гарною, високою, класні кімнати світлі і просторі .З початкової діти переходили на навчання до Заплавської восьмирічної школи. У 50 –х роках на так званій Шагарівці було збудовано ще одну початкову школу, де починали свою педагогічну діяльність Марфлюк Петро Іванович, Пилипенко Олексій Іванович та Зінов’єва Антоніна Миколаївна.
Першими директорами Заплавської школи були Редько Андрій Петрович, Шаповал Юхим Іванович, Скнара Василь Кононович. У 1967 році директором школи було призначено Зінов’єву Антоніну Миколаївну, за її керівництва була збудована в центрі села нова восьмирічна школа, яка у 1971 році прийняла своїх перших учнів. У нове приміщення школи перейшов педагогічний колектив старої школи: Берднікова Галина Дмитрівна, Лимаковська Марія Степанівна, Шило Кость Петрович, Бондар Василина Іванівна, Фенько Іван Єгорович, Фенько Софія Миколаївна, Шило Любов Сергіївна, Пугач Надія Омелянівна, Швець Любов Карпівна, Саєнко Ольга Гордіївна, Сіра Марія Йосипівна, Балабась Лідія Іванівна. Ці люди присвятили своє життя вихованню та навчанню підростаючого покоління. У селі і досі учні згадують колишніх своїх учителів.
Особливо тепло відгукуються про директора школи Скнару Василя Кононовича. Ця людина дійсно була вчителем з великої літери. Він згуртував навколо себе колектив однодумців, які натхненно працювали віддаючи себе дітям. Діти з повагою ставилися до своїх наставників і любили директора за життєву мудрість, справедливість, почуття гумору та інші доброчинності.
Великою повагою серед учнів користувалась Галина Федорівна Беспалова – вчителька початкових класів.
Половину свого життя віддали школі вчителька біології та хімії Берднікова Галина Дмитрівна та вчителька французької мови Саєнко Ольга Гордіївна.
Українську мову і літературу незмінно на протязі багатьох років (1943 -1973) викладала Швець Любов Карпівна. Першою вчителькою багатьох поколінь заплавчан була Балабась Лідія Іванівна яка пропрацювала в школі з середини 50-х років до 1986 року.
У 1974 році директором школи було призначено Бредуна Володимира Івановича, який очолював педагогічний колектив до 1992 року.
Майже одночасно в школу прийшло молоде подружжя Безсонових – Лариса Миколаївна та Юрій Борисович, які викладали відповідно українську мову і літературу та трудове навчання.
У 1983 році Заплавську восьмирічну школу було реорганізовано в середню. Разом з реорганізацією школи відбулося оновлення педагогічного колективу. На зміну вчителям пенсійного віку в школу прийшли молоді спеціалісти, які горіли бажанням працювати з дітьми натхненно і самовіддано.
З 1982 по 1988 рік за направленням районного закладу освіти в школу прибули 11 молодих спеціалістів.
У 1986 році до старого приміщення було добудовано двоповерховий корпус нової школи. Ця новобудова стала гордістю села. Світлі та просторі класні кімнати з новими меблями, великий та сучасний спортивний зал робили цю будівлю предметом захоплення.
У 1992 році педагогічний колектив очолив Войтенко Григорій Миколайович . У даний час у школі працює 16 вчителів.
Минівка
Історія Минівки розпочинається з далекого 1877 року. Саме тоді на приорільській землі, порослій заростями та чагарниками, оселились перші переселенці з с. Ряське Полтавської області.
За Оріллю простягалися безмежні, родючі, розкішні, ніким не заселені землі. Саме сюди з Рящанської гори і переселився козак Мина, започаткувавши наше село, яке згодом назвали Минівкою. За Миною потяглися на вільні землі інші рящани, розбивши свої поселення спочатку на берегах Орілі, а пізніше - глибше в степи.
У 1882 році на узбережжі річки Оріль поселилось 50 сімей. Минівці займалися землеробством, обробляючи землю дерев’яними сохами і боронами.
Металеві знаряддя праці з’явилися в 1895 році, коли землю почали обробляти залізними лопатами, сапами, іноді використовуючи як тяглову силу корів.
Промислове виробництво на той час було зовсім відсутнє, не було навіть ковалів. І тому залізну кочергу, рогач, лопату чи інший інвентар потрібно було купувати в кочових циган, які на той час займалися торгівлею.
Служили в поміщиків Трутовського, Кардаша, Шагара, Кулака і тяжко працювали зранку до ночі тільки за харчі і оплату: 25 копійок за день дорослим і 15 копійок - підліткам.
Грамотних людей на той час у Минівці не було. У 1889 році збудували церкву, а через дорогу, що пересікала село навпіл, відкрили цвинтар. Церква стала центром культури та духовності минівців. Єдиними освіченими людьми на селі були батюшка та дяк. За указом царя, протягом 1910 - 1916 років земство повинно опікуватися освітою, сприяти відкриттю сільських церковно-приходських шкіл.
У 1914 році між церквою і цвинтарем спорудили школу, яка швидко заполонилася дітлахами. У приміщенні були і класні кімнати, і помешкання для директора школи. Спочатку було 4 класи, згодом, за радянських часів, сім. Приміщення школи треба було розширювати, але коштів для будівництва не було, і діти навчались, крім основної цегляної споруди, в хатах – мазанках.
Землею наділяли тільки осіб чоловічої статі з розрахунку 1,25 десятини на одного, у той час, як у пана було близько 50 000 десятин.
У 1905 році революційна хвиля докотилася і до с.Минівка, і селяни, замучені поміщиками Трутовським, Кардашем, Шагаром, Кулаком, розгромили і попалили їхні маєтки.
Настав 1917 рік. У селі з’явилися революціонери, які піднімали населення на боротьбу проти експлуататорів. Це Прус Григорій, Ворона Федір, Біленко Федір, Гречка Тихін. Встановлення Радянської влади принесло населенню свободу та радість життя. Селяни отримали землю і одноосібно обробляли її до 1924 року, коли утворилась перша комуна - «Іскра».
У 1930 році було утворено ТОЗ «Незаможних», пізніше – артіль "Зоря", головами свого часу були Прус Григорій Олександрович, Дубовицький Михайло Іванович, Зигар Олександр Петрович.
Після 1935 року розпочалося нове відродження села, держава значні кошти витрачала на придбання сільськогосподарського реманенту, з'явилися машини, трактори. Першими трактористами були: Чуприна Василь, Глиняний Іван Гаврилович, Штанько Степан Гаврилович, з жінок - Віннік Віра Григорівна, Коваль Галина Яківна та Порохня Євдокія Федорівна.
Мирне життя народу перервала Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Майже все чоловіче населення пішло на фронт, жінок і дітей силоміць забрано на каторжну працю до Німеччини, голову сільської ради Дубовицького М І розстріляно, село було майже повністю спалене, сотні людей загинули, багато залишились інвалідами.
У 1943 році Минівку звільнено від німецьких загарбників. Під керівництвом голови сільської ради Решетила Івана розпочалася відбудова майже вщент знищеного села.
Пізніше головою сільської ради обрано Гречку Микиту Мусійовича, головою колгоспу - Прудивуса Івана Павловича.
Відбудовано школу, домівки селян, споруджено контору колгоспу.
На полях в основному трудились жінки, використовуючи корів та биків .
У 50 роках колгосп носив ім'я Калініна, (голова – Покотило Мефодій Платонович). У селі не було клубу, але людям демонстрували фільми, прикріплюючи на стіні контори екран. Сеанс кінофільму коштував 5 копійок, на перегляд фільму приходило майже все село. Головою сільської ради працював Недоріка Іван Іванович.
У 1960 році до Заплавської сільської ради ввійшли села Краснопілля, Минівка, Заплавка і Кременівка. Утворився один колгосп ім Петровського. Побудували два магазини, дитячий садок, ще одне приміщення школи, пошту, майстерню, кузню.
У 1963 році Минівка було електрифікована, в кожну оселю проведено радіо.
У 80-х роках зведено величезний тваринницький комплекс для відгодівлі нетелів, новий сільський клуб, який став окрасою села (голова колгоспу - Ткачов Олександр Аврамович, а голова сільської ради – Гарькавий Василь Максимович).
Завдяки стараннням голови колгоспу Жевжика Олександра Демидовича в кінці 80 років майже всі вулиці села були заасфальтовані.
У 90 роках під час реформування колгоспу ім Петровського на його базі утворилося КДСП „ОРІЛЬ”, а згодом земля була розпайована і роздана в приватну власність людям.
У роки незалежності підведено до села газопровід, що дало можливість запалити голубий вогник у багатьох оселях селян.
Гордістю села є видатні земляки:
Герой Радянського Союзу Нестеренко Данило Потапович.
Льотчики винищувачі:
Гарькавенко Іван Аривонович,
Трясак Михайло Федорович,
Сич Микола Гаврилович.