Жданівка
http://www.magd-rn.dp.gov.ua/OBLADM/magd_rda.nsf/docs/975004B101119643C225768A007CA6C3?OpenDocument
Жданівка - центр сільської Ради, розташована за 12 км на північ від районного центру і за 25 км від залізничної станції Бузівка. Сільській раді підпорядковані також населені пункти Грабки, Дудківка, Крамарка. Населення - 1085 чоловік .
Наприкінці 18 ст. йде посилений процес колонізації Придніпровських земель російськими поміщиками, яким цариця Катерина ІІ щедрою рукою роздавала землі. Цю політику продовжували і інші царі з династії Романових.
Тут, де тепер розташоване село, стояв степ, поселень ніяких не було.
Перші переселенці на території сучасної Жданівки, за переказами старих людей, з’явились у 1844 році. Поміщик Жданов Аріан, який жив у Курській губернії, одержав дозвіл у царя на тутешні землі і вирішив своїм синам Миколі і Михайлу побудувати тут маєтки.
Село стало називатися Жданівкою. Жданов Микола перевіз 17 кріпацьких родин з Курської губернії Семенівського повіту, а пізніше за собак виміняв ще декілька.
Як це сталося? Одного разу пан поїхав в Курську губернію на бал. Відомо, що в той час залізниць не було, і коли пан їхав каретою, його супроводили улюблені собаки. Вони сподобалися одному з панів, що теж приїхав на бал, і він попросив Миколу, щоб той продав йому собак. Але хазяїн був хитрим ділком і запросив за кожну собаку цілу кріпацьку сім’ю. Пан погодився, уклали договір, собаки залишилися, а через деякий час пан привіз в село 17 кріпацьких сімей. Це Максімови, Кургани, Стародубці, Москвичі, Бичкови, Пирогови. Всі вони за національністю росіяни, насильно перевезені з Курської губернії, назавжди вже оселилися в нашому селі.
Силами кріпаків господар побудував свій маєток, в якому був і паровий млин, і майстерня, і столярня, і кузня. Землі мав 2500 десятин.
Село складалося з двох земельних громад: № 1 - Миколаївська і № 2 - Михайлівська (за іменем панів). Через Жданівку з півночі на південь проходив „чумацький шлях”, яким їздили чумаки з Полтави в Крим по сіль.
Важким і злиденним було життя селян, і для втіхи їм пан Жданов у 1861 році побудував церкву.
Минуло три десятки років, і біля церкви зведено приміщення церковно-парафіяльної школи, срок навчання у ній - три роки. У школі навчалися майже самі хлопці, а доля дівчат - бути темними, неписьменними. Вчителювали піп Стефан і дяк Русланович.
У 1912 році починає діяти земська 3-класна школа, а в 1914 – чотирьохрічна. У цій школі працювали вже світські вчителі. У 1930р. школа стає семирічною, а з 1938р. – середньою.
Події 1917 року докотилися і до нашого села. Пані Жданова із своїми дочками втекла до Новомосковська, а панську землю і майно було розподілено між селянами. Створений комітет незаможніх селян, який очолив комуніст Корнеєв Павло Степанович, а головою ревкому був обраний Кочубей. Для підтримання порядку організовано міліцію. Через Жданівку проходив Махно зі своїм загоном на Полтавщину разів 5-6.
Закінчилися буремні революційні роки, і жителі села взялися за мирне будівництво. Замість ревкомів створені сільські ради. Першим головою був комуніст Павло Микитович Москвич, але в 1930 році він загинув від ворожої кулі бандита.
У 1921 році Жданівка увійшла до складу Губиниського району. Гавриша Якова Тимофійовича обрано членом Губиниського райвиконкому і завідуючим районним земельним відділом. У 1923 році на місці приміщення панського воловика побудований сільбуд, де демонструвалися кінофільми і працював драмгурток, на базі колишнього кредитного було організовано сільськогосподарське товариство. Партійна організація в Жданівці створена в 1924 році, а в 1927 році - перше колективне господарство – ТСОЗ ”10 років Жовтня”. До його складу увійшло 16 господарств бідняків. Головою правління обраний Москвич Павло Микитович. Члени ТСОЗу мали спільну тяглову худобу, насіння, для них виділений земельний масив – у 200 га. Зібраний урожай ділили між членами господарств копами . На Степанівці весною 1929 року організовується ТСОЗ „Нове життя”. Рух за колективізацію розгорнувся по всій країні, дійшов і до Жданівки. У 1929р. в Жданівці вже була організована сільськогосподарська артіль „10 років Жовтня”, яку очолив Гавриш Яків Тимофійович. А вже в 1930 було завершено суцільну колективізацію, об’єднано в колгоспи колишні земельні громади Жданівки, Степанівки і Соломківки (5700 га).
У 1933 році в Жданівці була організована МТС, яка мала 36 тракторів, які обробляли колгоспні лани 24 колгоспів. Першими трактористами були Гавриш Павло, Карюк Петро, Олійник Дмитро.
На базі колгоспу „10 років Жовтня” було створено 3 колгоспи „10 років Жовтня”, імені Кагановича, „За другу п’ятирічку”.
З ростом економіки зростає щорічно і добробут колгоспників, і культура.
Село, в якому було до революції 80 відсотків неписьменного населення, на початок 1941 року стало селом майже суцільної письменності.
У 1941 році середню школу (перший випуск) закінчили двадцять троє школярів.
У 1933 році закрито церкву, а її приміщення перебудовано в клуб, в якому почали демонструвати кінофільми з 1935 року.
Відкрито медамбулаторію, організовано поштову філію і ощадкасу, почало працювати сільське споживче товариство.
Мирне життя трудящих порушено віроломним нападом гітлерівської Німеччини. Вже в серпні 1941 року ворог наблизився до Дніпра і був на підступах до міста Дніпропетровська. Почалася евакуація людей, робочої худоби, корів, свиней, техніки.
На території Жданівки німці з’явилися вперше 26 вересня 1941 року. Вони примушували населення працювати, старостою села вони призначили Мінакова, а поліцаями - Остапцова, Калугіна, Мороховця. Жорстоко поводився з селянами сільський староста Мінаков Василь, він видавав німцям комуністів, які були залишені для підпільної роботи.
Фашисти вивезли в рабство до Німеччини близько 20 дівчат.
Погляди трудящих весь час були спрямовані на схід, звідки вони чекали з дня на день звільнення від окупантів. Відступаючи, фашисти спалили майже все.
Село було звільнено від окупантів частинами 36 гвардійської стрілецької дивізії 23 вересня 1943 року.
Вже з 5 жовтня 1943 року відновлена робота в школі, спочатку в 1-4 класах, а з січня 1944 року - в 5-7.
Держава дала два трактори ХТЗ, на них працювали молоді трактористи Іртюга Петро Володимирович, Москвич Микита Павлович, та ще військова частина передала один трактор. Весною 1944 року було посіяно: 370га пшениці, 420га ячменю, 100га проса, 120га соняшнику.
Весною 1944 року з фронту повернувся Максімов Макар Прохорович, якого зразу ж обрано головою колгоспу „10 років Жовтня”. МТС дала колгоспу один трактор, колгоспники зібрали непоганий врожай, хоч це було нелегкою справою. Наближався день перемоги над Німеччиною. 9травня 1945 року радіо принесло радісну звістку – війна закінчилась (у ній брали участь 597 осіб, безвісти пропало та загинуло 178 та поранено 159 осіб).
Нагороди за бойові подвиги одержали 280 чоловік. Почалася демобілізація офіцерів і солдат Радянської Армії, і більшість їх без перепочинку зразу ж вливалася в роботу на трудовому фронті.
У 1951р. було проведено укрупнення колгоспів (з трьох невеликих організовано один, ім. Щорса). Головою обрано Забрудського Євгенія Пахомовича, керував він колгоспом 10 років і виявив себе здібним організатором і господарником. За цей період колгосп економічно зріс і зміцнів. Закупили техніку: тракторів - 24, комбайнів зернових - 12, комбайнів кукурудзозбиральних - 8, культиваторів - 32, до 1960 року повністю розрахувалися за все.
У 1953 році із західних областей України було переселено 50 колгоспних сімей. Держава відпустила їм для будівництва кредит, збудовано 2 нові вулиці.
У 1954 році до колгоспу імені Щорса приєднався сусідній колгосп імені Кагановича, новий колгосп став називатися „Зоря комунізму”, він був одним із найкращих у Магдалинівському районі. За високі показники був учасником всесоюзної сільськогосподарської виставки. Голова колгоспу нагороджений орденом Леніна, свинарка Косенко Поліна - медаллю „За трудову доблесть”, Рожко Марія - орденом Трудового Червоного прапора, бригадир Бичков Лука Автономович – орденом „ Знак пошани”.
Село з року в рік ставало кращим. Побудовані чудові будинки, приміщення ССТ, чайна, хлібопекарня, культмаг, магазин господарчих товарів, добудовувалися приміщення школи. Почалася радіофікація і електрифікація села.
У січні 1963р. після укрупнення районів, Жданівка увійшла до складу Царичанського виробничого колгоспно – радгоспного управління і 10 лютого 1963 року колгосп перейменовано в колгосп „Гігант” (проіснував він до 1991р.), з 1961 року його очолив Пащенко Олексій Захарович. Господарство почало вирощувати високі врожаї сільськогосподарських культур. Велика група колгоспників нагороджена орденами Леніна: Пащенко О.З, бригадир Набивач В.Д, механізатор Пархоменко Олексій Іванівнович. Звання Героя Соціальної Праці одержали: Стародубець Ольга Мартинівна, Ярошенко Іван Володимирович, Спорник Катерина.
На початку 1976 року до колгоспу „Гігант” були приєднані землі колгоспу „Перемога” – село Деконку. Площа земельних угідь становила 8432 га.
У 1984 році 2530 га почали зрошуватися.
До 30 – річчя Перемоги проведено реконструкцію меморіалу. На гранітних плитах викарбувані імена близько трьохсот загиблих воїнів–земляків. У 1975 році встановлене прізвище одного з 4 перезахоронених у братській могилі – це був росіянин Сьомін Іван Степанович.
На могилі встановлена меморіальна плита і були запрошені з Москви його дружина і дочка, які потім неодноразово приїздили в Жданівку на свято Перемоги.
Не обминула нашого села і афганська війна. Свій інтернаціональний обов’язок виконували жданівські хлопці: Шаповал Сергій Іванович, Староконь Павло Іванович, Іртюго Олександр Петрович, Москвичов Анатолій Володимирович, які повернулися додому і були нагороджені бойовими орденами і медалями.
Ліквідаторами на Чорнобильській АЕС працювали наші односельці: Кропива Володимир Андрійович, Григоренко Юрій Миколайович, Левченко Юрій Іванович.
У 1983 році на приміщенні школи встановлено пам’ятний барельєф на честь першого голови сільської Ради Москвича Павла Микитовича, який у 1930 році загинув від рук бандитів, вулиця Бригадна стала носити його ім’я.
У 1968 році збудований новий Будинок культури „Колос” на 450 місць.
У 1973 році новий навчальний рік розпочався в двоповерховому приміщенні середньої школи, побудованому за рахунок колгоспу.
Директором школи був Приходько Василь Трохимович, а протягом 1978 - 1995 років - Ковальов Володимир Ілліч. З 1995 року школу очолює Крячун Олександр Васильович.
У 1986 році в стінах школи був відкритий краєзнавчий музей. Велику роботу по створенню цього музею провів тодішній директор школи Ковальов Володимир Ілліч.
З 1950 року Жданівську середню школу закінчили 1504 учні. З них 23 нагороджено золотими та срібними медалями. 185 випускників закінчили вузи. 8 із 17 вчителів школи - її вихованці.
В 1991 році на місці колгоспу „Гігант” утворилося два колгоспи - „Нива” і „Степовий”.
Передовики виробництва - Герої Соціалістичної Праці І.В. Ярошенко, О.М. Стародубцева, К. Спорник, В.В. Бакланов нагороджений орденами Трудової Слави І,ІІ,ІІІ ступенів.
Пишається Жданівка славними земляками - генерал-майором С.Ю.Мамоновим і полковником В.Ю. Мамоновим. Ніхто краще не сказав поетичним словом про Жданівку, ніж земляк, член Національної спілки письменників України, поет Гаврило Никифорович Прокопенко:
Жданівка - центр сільської Ради, розташована за 12 км на північ від районного центру і за 25 км від залізничної станції Бузівка. Сільській раді підпорядковані також населені пункти Грабки, Дудківка, Крамарка. Населення - 1085 чоловік .
Наприкінці 18 ст. йде посилений процес колонізації Придніпровських земель російськими поміщиками, яким цариця Катерина ІІ щедрою рукою роздавала землі. Цю політику продовжували і інші царі з династії Романових.
Тут, де тепер розташоване село, стояв степ, поселень ніяких не було.
Перші переселенці на території сучасної Жданівки, за переказами старих людей, з’явились у 1844 році. Поміщик Жданов Аріан, який жив у Курській губернії, одержав дозвіл у царя на тутешні землі і вирішив своїм синам Миколі і Михайлу побудувати тут маєтки.
Село стало називатися Жданівкою. Жданов Микола перевіз 17 кріпацьких родин з Курської губернії Семенівського повіту, а пізніше за собак виміняв ще декілька.
Як це сталося? Одного разу пан поїхав в Курську губернію на бал. Відомо, що в той час залізниць не було, і коли пан їхав каретою, його супроводили улюблені собаки. Вони сподобалися одному з панів, що теж приїхав на бал, і він попросив Миколу, щоб той продав йому собак. Але хазяїн був хитрим ділком і запросив за кожну собаку цілу кріпацьку сім’ю. Пан погодився, уклали договір, собаки залишилися, а через деякий час пан привіз в село 17 кріпацьких сімей. Це Максімови, Кургани, Стародубці, Москвичі, Бичкови, Пирогови. Всі вони за національністю росіяни, насильно перевезені з Курської губернії, назавжди вже оселилися в нашому селі.
Силами кріпаків господар побудував свій маєток, в якому був і паровий млин, і майстерня, і столярня, і кузня. Землі мав 2500 десятин.
Село складалося з двох земельних громад: № 1 - Миколаївська і № 2 - Михайлівська (за іменем панів). Через Жданівку з півночі на південь проходив „чумацький шлях”, яким їздили чумаки з Полтави в Крим по сіль.
Важким і злиденним було життя селян, і для втіхи їм пан Жданов у 1861 році побудував церкву.
Минуло три десятки років, і біля церкви зведено приміщення церковно-парафіяльної школи, срок навчання у ній - три роки. У школі навчалися майже самі хлопці, а доля дівчат - бути темними, неписьменними. Вчителювали піп Стефан і дяк Русланович.
У 1912 році починає діяти земська 3-класна школа, а в 1914 – чотирьохрічна. У цій школі працювали вже світські вчителі. У 1930р. школа стає семирічною, а з 1938р. – середньою.
Події 1917 року докотилися і до нашого села. Пані Жданова із своїми дочками втекла до Новомосковська, а панську землю і майно було розподілено між селянами. Створений комітет незаможніх селян, який очолив комуніст Корнеєв Павло Степанович, а головою ревкому був обраний Кочубей. Для підтримання порядку організовано міліцію. Через Жданівку проходив Махно зі своїм загоном на Полтавщину разів 5-6.
Закінчилися буремні революційні роки, і жителі села взялися за мирне будівництво. Замість ревкомів створені сільські ради. Першим головою був комуніст Павло Микитович Москвич, але в 1930 році він загинув від ворожої кулі бандита.
У 1921 році Жданівка увійшла до складу Губиниського району. Гавриша Якова Тимофійовича обрано членом Губиниського райвиконкому і завідуючим районним земельним відділом. У 1923 році на місці приміщення панського воловика побудований сільбуд, де демонструвалися кінофільми і працював драмгурток, на базі колишнього кредитного було організовано сільськогосподарське товариство. Партійна організація в Жданівці створена в 1924 році, а в 1927 році - перше колективне господарство – ТСОЗ ”10 років Жовтня”. До його складу увійшло 16 господарств бідняків. Головою правління обраний Москвич Павло Микитович. Члени ТСОЗу мали спільну тяглову худобу, насіння, для них виділений земельний масив – у 200 га. Зібраний урожай ділили між членами господарств копами . На Степанівці весною 1929 року організовується ТСОЗ „Нове життя”. Рух за колективізацію розгорнувся по всій країні, дійшов і до Жданівки. У 1929р. в Жданівці вже була організована сільськогосподарська артіль „10 років Жовтня”, яку очолив Гавриш Яків Тимофійович. А вже в 1930 було завершено суцільну колективізацію, об’єднано в колгоспи колишні земельні громади Жданівки, Степанівки і Соломківки (5700 га).
У 1933 році в Жданівці була організована МТС, яка мала 36 тракторів, які обробляли колгоспні лани 24 колгоспів. Першими трактористами були Гавриш Павло, Карюк Петро, Олійник Дмитро.
На базі колгоспу „10 років Жовтня” було створено 3 колгоспи „10 років Жовтня”, імені Кагановича, „За другу п’ятирічку”.
З ростом економіки зростає щорічно і добробут колгоспників, і культура.
Село, в якому було до революції 80 відсотків неписьменного населення, на початок 1941 року стало селом майже суцільної письменності.
У 1941 році середню школу (перший випуск) закінчили двадцять троє школярів.
У 1933 році закрито церкву, а її приміщення перебудовано в клуб, в якому почали демонструвати кінофільми з 1935 року.
Відкрито медамбулаторію, організовано поштову філію і ощадкасу, почало працювати сільське споживче товариство.
Мирне життя трудящих порушено віроломним нападом гітлерівської Німеччини. Вже в серпні 1941 року ворог наблизився до Дніпра і був на підступах до міста Дніпропетровська. Почалася евакуація людей, робочої худоби, корів, свиней, техніки.
На території Жданівки німці з’явилися вперше 26 вересня 1941 року. Вони примушували населення працювати, старостою села вони призначили Мінакова, а поліцаями - Остапцова, Калугіна, Мороховця. Жорстоко поводився з селянами сільський староста Мінаков Василь, він видавав німцям комуністів, які були залишені для підпільної роботи.
Фашисти вивезли в рабство до Німеччини близько 20 дівчат.
Погляди трудящих весь час були спрямовані на схід, звідки вони чекали з дня на день звільнення від окупантів. Відступаючи, фашисти спалили майже все.
Село було звільнено від окупантів частинами 36 гвардійської стрілецької дивізії 23 вересня 1943 року.
Вже з 5 жовтня 1943 року відновлена робота в школі, спочатку в 1-4 класах, а з січня 1944 року - в 5-7.
Держава дала два трактори ХТЗ, на них працювали молоді трактористи Іртюга Петро Володимирович, Москвич Микита Павлович, та ще військова частина передала один трактор. Весною 1944 року було посіяно: 370га пшениці, 420га ячменю, 100га проса, 120га соняшнику.
Весною 1944 року з фронту повернувся Максімов Макар Прохорович, якого зразу ж обрано головою колгоспу „10 років Жовтня”. МТС дала колгоспу один трактор, колгоспники зібрали непоганий врожай, хоч це було нелегкою справою. Наближався день перемоги над Німеччиною. 9травня 1945 року радіо принесло радісну звістку – війна закінчилась (у ній брали участь 597 осіб, безвісти пропало та загинуло 178 та поранено 159 осіб).
Нагороди за бойові подвиги одержали 280 чоловік. Почалася демобілізація офіцерів і солдат Радянської Армії, і більшість їх без перепочинку зразу ж вливалася в роботу на трудовому фронті.
У 1951р. було проведено укрупнення колгоспів (з трьох невеликих організовано один, ім. Щорса). Головою обрано Забрудського Євгенія Пахомовича, керував він колгоспом 10 років і виявив себе здібним організатором і господарником. За цей період колгосп економічно зріс і зміцнів. Закупили техніку: тракторів - 24, комбайнів зернових - 12, комбайнів кукурудзозбиральних - 8, культиваторів - 32, до 1960 року повністю розрахувалися за все.
У 1953 році із західних областей України було переселено 50 колгоспних сімей. Держава відпустила їм для будівництва кредит, збудовано 2 нові вулиці.
У 1954 році до колгоспу імені Щорса приєднався сусідній колгосп імені Кагановича, новий колгосп став називатися „Зоря комунізму”, він був одним із найкращих у Магдалинівському районі. За високі показники був учасником всесоюзної сільськогосподарської виставки. Голова колгоспу нагороджений орденом Леніна, свинарка Косенко Поліна - медаллю „За трудову доблесть”, Рожко Марія - орденом Трудового Червоного прапора, бригадир Бичков Лука Автономович – орденом „ Знак пошани”.
Село з року в рік ставало кращим. Побудовані чудові будинки, приміщення ССТ, чайна, хлібопекарня, культмаг, магазин господарчих товарів, добудовувалися приміщення школи. Почалася радіофікація і електрифікація села.
У січні 1963р. після укрупнення районів, Жданівка увійшла до складу Царичанського виробничого колгоспно – радгоспного управління і 10 лютого 1963 року колгосп перейменовано в колгосп „Гігант” (проіснував він до 1991р.), з 1961 року його очолив Пащенко Олексій Захарович. Господарство почало вирощувати високі врожаї сільськогосподарських культур. Велика група колгоспників нагороджена орденами Леніна: Пащенко О.З, бригадир Набивач В.Д, механізатор Пархоменко Олексій Іванівнович. Звання Героя Соціальної Праці одержали: Стародубець Ольга Мартинівна, Ярошенко Іван Володимирович, Спорник Катерина.
На початку 1976 року до колгоспу „Гігант” були приєднані землі колгоспу „Перемога” – село Деконку. Площа земельних угідь становила 8432 га.
У 1984 році 2530 га почали зрошуватися.
До 30 – річчя Перемоги проведено реконструкцію меморіалу. На гранітних плитах викарбувані імена близько трьохсот загиблих воїнів–земляків. У 1975 році встановлене прізвище одного з 4 перезахоронених у братській могилі – це був росіянин Сьомін Іван Степанович.
На могилі встановлена меморіальна плита і були запрошені з Москви його дружина і дочка, які потім неодноразово приїздили в Жданівку на свято Перемоги.
Не обминула нашого села і афганська війна. Свій інтернаціональний обов’язок виконували жданівські хлопці: Шаповал Сергій Іванович, Староконь Павло Іванович, Іртюго Олександр Петрович, Москвичов Анатолій Володимирович, які повернулися додому і були нагороджені бойовими орденами і медалями.
Ліквідаторами на Чорнобильській АЕС працювали наші односельці: Кропива Володимир Андрійович, Григоренко Юрій Миколайович, Левченко Юрій Іванович.
У 1983 році на приміщенні школи встановлено пам’ятний барельєф на честь першого голови сільської Ради Москвича Павла Микитовича, який у 1930 році загинув від рук бандитів, вулиця Бригадна стала носити його ім’я.
У 1968 році збудований новий Будинок культури „Колос” на 450 місць.
У 1973 році новий навчальний рік розпочався в двоповерховому приміщенні середньої школи, побудованому за рахунок колгоспу.
Директором школи був Приходько Василь Трохимович, а протягом 1978 - 1995 років - Ковальов Володимир Ілліч. З 1995 року школу очолює Крячун Олександр Васильович.
У 1986 році в стінах школи був відкритий краєзнавчий музей. Велику роботу по створенню цього музею провів тодішній директор школи Ковальов Володимир Ілліч.
З 1950 року Жданівську середню школу закінчили 1504 учні. З них 23 нагороджено золотими та срібними медалями. 185 випускників закінчили вузи. 8 із 17 вчителів школи - її вихованці.
В 1991 році на місці колгоспу „Гігант” утворилося два колгоспи - „Нива” і „Степовий”.
Передовики виробництва - Герої Соціалістичної Праці І.В. Ярошенко, О.М. Стародубцева, К. Спорник, В.В. Бакланов нагороджений орденами Трудової Слави І,ІІ,ІІІ ступенів.
Пишається Жданівка славними земляками - генерал-майором С.Ю.Мамоновим і полковником В.Ю. Мамоновим. Ніхто краще не сказав поетичним словом про Жданівку, ніж земляк, член Національної спілки письменників України, поет Гаврило Никифорович Прокопенко:
Жданівка
Від землі тут віє теплим хлібом,І отави пахнуть молоком,
І хмарки на видноколі, ніби
На покосі, простяглись валком.
Жданівка! Тополенько – раїно!
Я твій син – і нині, як колись…
Здавна тут Росія й Україна,
Наче сестри, міцно обнялись.
Тут живуть у згоді та любові
Нерозлучні, вірні свояки –
Шаміни, Бичкови й Ковальови,
Тарани, Руденки й Чижмаки.
Парубоцька сила повнить груди
І підносить пісню на крилі,
Бо живуть найліпші в світі люди
Саме тут, у рідному селі.
Указом президента від 1992 року відбулося розпаювання землі. Селяни стали власниками своїх земельних наділів (на жаль, основна маса лише на папері).
Власними силами господарювати на землі стали родини Нагаїв, Федорків, Бордюків.
На території колишнього колгоспу утворилось нове підприємство – ТОВ СГП „Фермер”, керівник якого - Запорожець Віра Петрівна. Долю своїх земельних паїв жданівці доручили орендарям: Гавриленку, Папазову А.Ю, Погасяну Г.В.
Зміни в суспільному ладі села не принесли користі ні сфері благоустрою села, ні матеріальному становищу селянства.
Без шефської допомоги залишилися школа, лікарня, Дитсадки закриті повністю, лише споглядають пустими , розбитими вікнами.
З кожним роком на селі збільшується безробіття, занепадає культурне життя.
З болем у серці дивишся на ці зміни і плекаєш в душі надію, що прийдуть кращі дні: земля матиме гарного господаря, люди - роботу, молодь - майбутнє, яке можна втілити в життя.
Крамарка
Крамарка розташована на обох берегах невеликої річки, яка має давню назву Суха. Уже давно споруджені три греблі, і зараз три ставки є мальовничими природними куточками нашого села.
Заснування села тісно пов’язане з історією українського козацтва. Перше поселення було козацьким зимівником. Село розташоване на вільних землях, через які проходив важливий торгівельний шлях.
Заснована Крамарка близько 1756 року. Назву отримала у зв'язку з трагічними подіями. Того року на місці теперішнього села було вбито торговця. Місцеве населення називало його Крамарем. Звідси й назва села – Крамарка.
Наприкінці ХУІІІ століття спостерігалось посилення процесу колонізації Наддніпрянської України російськими поміщиками, імператриця Катерина ІІ щедро дарувала їм українські землі. Наступники династії Романових продовжували таку ж політику.
У ті часи створена велика економія пана Добриніна, центральна садиба його знаходилася тоді неподалік сучасного села Дудківки. Йому належало землі більше 1800 га.
Пан був жорстокий, люди працювали зранку до ночі, а для обробітку своїх наділів часто залишалась тільки ніч. За найменшу провину жорстоко карали.
Знищення кріпосного права не принесло полегшення трудящим, бо за землю треба було заплатити значно більший викуп, ніж була її ринкова вартість на той час.
Поміщик Добринін ще деякий час гоподарював, а потім продав землі, майно і виїхав. Землі скупляли заможні селяни, куркулі. Найбільшими землевласниками стали Ананченко, Гупало, Черевко, Киричок, Лоза. Сільський багатій Ананченко мав 900 десятин. У його господарстві працювало чимало батраків, наймитів. Він мав парові машини.
Підприємливі селяни спорудили чимало вітряних млинів, які приносили господарям стабільні прибутки.
Тяжкою була праця батраків та наймитів в господарствах куркулів. На своїх харчах день кидали глину за 30 коп. Особливо тяжкою була доля наймитів - строковиків. Вони працювали з раннього ранку до пізнього вечора, харчі погані, побої – все доводилося терпіти.
Збіднілі селяни час від часу відправлялися до міста шукати кращої долі .Наймалися працювати на заводи та фабрики.
Насувалися грізні події 1905 року. Революційна хвиля докотилася до Крамарки. З’явилися прокламації, які закликали до боротьби з царизмом, поміщиками та капіталістами.
Після придушення революції 1905 року становище трудящих мас стало ще гіршим. Почалися чорні роки реакції.
Мешканці Крамарки ішли на заробітки в економії Сужено-Варварівки, Свічкаревого, Оленівки, а також працювали на землях куркулів. За свою тяжку працю вони одержували по 30-40 коп. у день, а харчі – пісна затірка, борщ, каша .
У власності селян землі було дуже мало: 0,5 – 1,2 десятини, а тому на харчі, одяг, взуття треба було заробляти поденно. Федорченко Платон Митрофанович розповідав, що в його батька було 2 десятини з садибою, а сім’ї - 7 чоловік. І щоб як-небудь прожити, їм доводилося іти на тяжку поденну працю. Навіть цеглу робили за п’яту частину. У 1914 році батька взяли на імперіалістичну війну. Він був винен куркулеві Ситникові 100 крб. В той день, що батько їхав на призов, прийшов Ситник по гроші. Батько показав на тринадцятирічного хлопця: «То хазяїн, він віддасть». Довелося продати телицю, корову, а Платон пішов по наймах, щоб заробити тягла і як-небудь засіяти ґрунт.
Настав 1917 рік. Радісна звістка про повалення царя дійшла і до села Крамарки.
Боротьба за владу була жорстокою. У нашому краї діяли озброєні загони, чинили опір куркулі. У селі Сужено-Варварівці було організовано партизанський загін під керівництвом Гната Громака і Мацка Ігоря Никифоровича. До нього увійшли жителі села Крамарки: Богомаз Павло Терентійович, Сириця Федір Романович, Яцун Григорій Зіновійович, Куреня Гурій Антонович та інші.
Хоробро билися партизани з численними ворогами. У цій боротьбі загинув Петро Вікторович Штанько.
Восени 1918 року почали давати землю. По 2 десятини на кожного члена сім’ї. Жити стало значно краще, та почалася громадянська війна. Організувалися банди, чинили замахи на активістів радянської влади. Старожили села розповідали, що в ті часи краще було тримати двері хати не зачиненими навіть і вночі. Звідки було знати, хто і з якою метою може "завітати в гості”, кого чи що шукатиме. А коли хата не зачинена, то, значить, нічого й нікого не переховують…
Через Крамарку проходив отаман Нестір Махно із своїми вояками. Ще до середини 80-х років ХХ ст. по вулиці Степовій стояла хатина, в якій зупинявся батько Махно. У Жданівці військове угруповання отамана зустрілось з партизанським загоном і вступило в бій. Під час бою загинули 17 чоловік, в тому числі Семен Прокопенко.
Територією села згодом проходила банда Марусі, пізніше - отаман Зелений. Так було до 1920 року.
Після громадянської війни почався період мирного будівництва. Крамарка відбудовувалась, а саме: у 1928 році спорудил клуб, сільську раду. Першим головою сільської ради був Білик Іван.
Діти шкільного віку вчилися в школі. (найперший вчитель – Верба).
З 1929 року розпочинається колгоспне будівництво. Були засновані перші колгоспи. На жаль, селянам до них часто доводилося вступати не за власною волею.
Колгосп, організований в с. Крамарці, мав назву «Нова сім’я» і об’єднував 70% селян. Першим головою був житель села Дудківки Чепіга Олексій. Заможні селяни, тоді їх називали куркулями, чинили опір, не бажали вступати в колективне господарство виключно через прагнення господарювати самостійно. Та влада до чиїхось бажань не дослухалась, усіх, хто чинив опір, оголошували ворогами народу, засуджували, розкуркулювали, репресували. Відібране майно використовували в колгоспі, та часто воно потрапляло до рук тих, кому доручали проводити ці заходи. Були розкуркулені наші односельчани Васько Василь, Вороновський Мефодій, Бабенко Юхим, Яцун Левко… Серед них не всі й були дуже заможними, чимало постраждало середняків. Решта не бажаючих вступати в колгоспи, віддавати для спільного використання своє потом та тяжкою працею нажите добро шукали нагоди продати хату і виїжджали в міста Новомосковськ, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ.
Уже в 1930 році завершено повністю колективізацію селянських господарств. У селі з’явилася перша техніка, трактор. Першим трактористом був Чечело Пилип Корнійович. Під керівництвом партійної організації колгосп добре підготувався до весняної сівби і в 1930 році успішно провів її. Добре працювала комсомольська організація, секретарем якої був Вовк. Робота йшла дружно, злагоджено. Кращі працівники: Федорченко Явдоха, Китриш Ганна Онуфріївна, Мищенко Наталка, Бондаренко Петро, Китриш Павло.
Великою трагедією в житті наших односельчан були 1932 та 1933 роки. Голодомор відібрав життя сотень селян. Вони повинні були віддавати державі все до останньої зернини. Спеціально створені загони перевіряли всі хати, подвір’я, господарські приміщення, не залишаючи людям ніякої можливості мати хоч якісь запаси зерна, щоб прогодувати дітей, сім’ю. Тих, у кого знаходили заховане, суворо карали. П’ять довгих років в далекому місті Читі відбув селянин Шаповал Андрій Іванович. Пощастило потім повернутися додому. Встиг ще й попрощатися з батьком, який помирав від голоду. Мешканки села Сириця Ганна Андріївна, Шаповал Уляна Леонтіївна надовго зберегли свої дитячі спогади. Їм вдалося вижити. Розповідають, що дуже багато людей помирало щодня. Померлих збирала спеціальна бригада і підводами відвозила на кладовище, де хоронили в одній могилі. Людей гинуло так багато, що навіть не встигали рити нові могили, та й нікому було їх рити, ледве справлялися. У селі можна було часто зустріти чужих людей, які самі або разом зі своїми дітьми просили їсти. Їх, незнайомих, часто знаходили померлими на вулицях села. У ті тяжкі роки вимерло майже все населення нашого села…
Пережили і ці часи, поступово колгосп міцнів, життя ставало заможнішим, зростала культура. У клубі працювали гуртки художньої самодіяльності, читалися доповіді, демонструвалися кінофільми.
Мирне життя радянського народу було порушене нападом гітлерівської Німеччини. Вже в серпні 1941 року ворожа навала наближалась до Дніпра. Ворог був на підступі до Дніпропетровська. Закінчилась евакуація людей, техніки, худоби, яку проводили довірені колгоспники: Бажан Христя, Китриш Ганна, Олексієнко Іван Григорович, Яцун Іван.
На території села Крамарки німці вперше з’явилися 26 вересня 1941 року. Багато лиха зазнали люди. Почалися грабунки, арешти, вбивства. Старостою села був призначений Клочко Сакій, поліцаями - Шаповал Санько, Хівренко, Ткаченко. У рабство було взято багато юнаків і дівчат. З них не повернулися зовсім Олексієнко Сергій, Олексієнко Іван.
Федорченко Василь Платонович розповідав:
- Я тоді, в 1941 році, був підлітком. У селі німців у період окупації не було. За порядком стежили поліцаї, що в них служили. Про те, який відважний вчинок був зроблений нині покійною Китриш Марією Євдокимівною, не було відомо нікому. Та й сама вона, як пізніше згадувала, не задумувалась над тим. Вона просто допомагала радянським льотчикам. Розповідав мені мій батько, Платон Митрофанович, що родина Марії Євдокимівни поселилась у нашому селі в роки колективізації, переселились вони сюди з хуторів, що були за Новопетрівкою. Марія Євдокимівна 1907 року народження. Тут, у нашому селі, знайшла своє подружнє щастя. У 1940, перед війною, народила сина. З початком війни багато випробувань довелось пережити всім. Одного вечора до хати, де жила зі свекрухою та малям-сином жінка, постукали воїни, що потрапили в біду. Гарні молоді льотчики попросили сховати їх. Важко було. Треба чимось годувати родину, допомогти воїнам, старатися нікого стороннього не впускати до хати, щоб не донесли поліцаям, а ті – німцям. Все пережили. Допомогли воїнам залишити село. Про це нікому відомо не було. Лише згодом, після закінчення війни, від радянського командування з міста Москви прийшов у село лист з подякою за допомогу радянським воїнам, а згодом – посвідчення учасника підпільного руху. Була і допомога продуктами. Не забули воїни свого ангела-охоронця. За життя Марія Євдокимівна ніколи не хизувалася своїм вчинком, та завжди була вдячна владі за допомогу, бо сина на ноги довелось, як і багатьом, зводити самій. Нелегко жилося їй. Завжди сумлінно працювала в колгоспі. Односельчани її поважали,мала багато подруг. Вміла допомагати. Не стало Марії Євдокимівни у листопаді 1993 року.
Відступаючи, німці чинили великі звірства: знищували хліб, будівлі. Спалена була майже вся Крамарка, згоріли школа, млин, амбари. У бою за Крамарку вбито трьох солдат, їх було поховано в центрі села, а в 1957 році останки перенесені в с. Жданівку до братської могили.
23 вересня 1943 р. Крамарка була звільнена від німецько-фашистських загарбників. Трудящі гаряче взялися за відбудову села та за відновлення зруйнованого колгоспного господарства. У колгоспі залишилася одна коняка і та крива, один двигун і декілька плугів. Але, незважаючи на труднощі, весняну сівбу 1944 року колгоспники почали організовано. Держава дала трактори, посівний матеріал. Відроджувались ферми. Було куплено одну свиноматку. Кращими працівницями ферми були Удовик Василина Кирилівна, яка ще до війни була нагороджена орденом Леніна, Сегеда Марія, Мищенко Наталка.
Врожай на полях зібрано вчасно. Вже 5 жовтня 1944 року почала працювати школа, 1-4 класи. У 1951 році чотирирічна школа була реорганізована в семирічну. Важко було працювати вчителям, бо майже не було наочності, мало підручників, зошитів. Але завдяки наполегливій роботі вчителів, за допомогою батьків діти одержували міцні знання.
Осіння сівба теж була проведена своєчасно. З фронту надходили радісні повідомлення. Наближався день перемоги. У боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками загинуло 60 жителів Крамарки.
Радо зустрічало рідне село односельчан, воїнів-переможців. Не всі повернулися. Та багато прийшли додому з високими державними бойовими нагородами. Серед них Богдан Володимир Ларіонович, відзначений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги»; Богомаз Іван Семенович, Лисенко Олексій Федорович та Усатенко Степан Савович, нагороджені орденом Червоної Зірки; Шаповал Серафим Андрійович, відзначений орденами Слави ІІ та ІІІ ступеня, медаллю «За відвагу» …
Село відбудовувало поруйноване війною господарство з великим ентузіазмом. Навіть неврожай 1947 року та голод не підірвали віри в краще життя.
У 1951 році проведено укрупнення колгоспів с. Дудківки і с. Крамарки. Головою колгоспу обрано Стасівського Олександра Євдокимовича, який виявив себе здібним організатором, користувався авторитетом. У 1957 році колгосп закупив в РТС техніку: тракторів - 24, комбайнів кукурудзозбиральних - 8, культиваторів - 32, автомашин - 10, три легкових машини «Побєда» і «Газ-69». Було збудовано 4 ферми в с. Крамарка.
У 1953 році в Крамарку переселились із західних областей України 14 сімей. Агітувати Волинську область направлено бригадира Богомаза І.С. Він же допомагав переселенцям перевозити пожитки та влаштовуватися на новому місці. Держава їх забезпечила житлом, будівельними матеріалами, надала кредит.
У 1954 році колгосп ім. Котовського приєднався до «Щорса», об’єднаний колгосп став називатись «Зоря комунізму». Був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, занесений на районну Дошку пошани. Голова колгоспу Забрудський Е.С. нагороджений орденом Леніна, свинарка Косенко Поліна - медаллю «За трудову доблесть», Рожко Марія – орденом Трудового Червоного прапора, Сутула С.С. і Бичко Л.А. – орденами «Знак пошани». Село з кожним днем кращало, розбудовувалося.
Ще в 1938 році в селі була створена школа. Приміщення зведене з будівельних матеріалів, що дісталися внаслідок руйнування Мар’ївського жіночого православного монастиря.
Та недовго судилося навчати дітей. Школу було зруйновано у роки Великої Вітчизняної війни в період окупації села німецько-фашистськими військами.
Із 1944 року відновлено роботу початкової школи, а потім як загальноосвітньої з семирічним навчанням. За партами сиділи діти з великою віковою різницею, бо війна відібрала можливість у багатьох своєчасно отримати освіту. Було чимало проблем з навчальними посібниками, приладдям. Та учні мали головне – бажання навчатися, а вчителі - давати знання. Заняття проводилися в розрізнених пристосованих приміщеннях по вулиці Степовій та по вулиці Центральній. Започатковані традиції школи і нині живі і продовжуються в навчальному закладі. У 1960 році школу було реорганізовано з неповної середньої школи у восьмирічну. Того ж року розпочалось будівництво нового приміщення яке, нині є навчальним корпусом № 1, учні продовжували навчатися в приміщенні 1898 року побудови. Завдяки клопотанням місцевої влади та з допомогою колгоспу будівництво завершили, і в 1962 році прийняв учнів новий навчальний корпус на п’ять класних кімнат. 1963 року було відбудовано 2/3 частини колишнього довоєнного приміщення. Діти ще отримали чотири класи, а вчителі – простору учительську кімнату.
Школу (протягом усього періоду існування) закінчили 362 учні, з них здобули загальну середню освіту – 93 чол.; середню спеціальну – 293 чол.; вищу – 134 чол.; педагогічну – 11 чол., з них 2 працює в рідній школі.
Серед них Ярошенко І.В. – Герой Соціалістичної Праці; Спорник К.Г. – Герой Соціалістичної Праці; Сергієнко І. П., нагороджений орденом Леніна за трудові заслуги; Олексієнко М.І. – директор радгоспу «Магдалинівський»; Удовик В.О. – суддя господарського суду одного з районів обласного центру,; Новиков В.А. – працівник адміністрації Президента України; Холодна В.М.(Олексієнко) – заступник голови Магдалинівської районної державної адміністрації. Навчалась в школі Сергієнко Яна – переможець Всеукраїнського конкурсу «Естрадна прем’єр ліга» 2004 року.
Вагомий внесок в розбудову освіти села, примноження шкільних традицій вклали: Заєць І.О., Мартиненко П.О., Жмур А.П., Чалий Й.С., Агєєв В.С., Біленко С.К., Шаповал У.С., Гаркава Т.О.
Школа гордиться своїми напрацюваннями. Учні Лебіч С.М. , Лисенко О.А. стали призерами Української республіканської виставки досягнень народного господарства, роботи Дарагана О.Г., Сириці А.Ф. відзначені інститутом кукурудзи, а дослідження юннатів Гончара В.І., Лисенко О.А. відзначена на республіканському рівні.
Наприкінці 80-х років школа під керівництвом вчителів та Олексієнко Людмили Михайлівни, спеціаліста місцевого господарства «Гігант», працювала за методом бригадного підряду щодо вирощування помідорів за астраханською технологією.
Адміністрація постійно залучала до виховної роботи з учнями громадськість, кращих молодих спеціалістів колгоспу, підприємств. Так, в середині 70-х років виробничим вожатим піонерської дружини працював Стеценко Микола Петрович. Молодий, енергійний спеціаліст районної сільгосптехніки був частим гостем у школі. Діти любили співпрацювати з ним. Його цікаві справи пам’ятає школа, село.
Нині Микола Петрович очолює Магдалинівську районну державну адміністрацію і тепер вже, як мудрий керівник всього району, допомагає школі.
Значною була робота педколективу щодо виховання учнів на місцевих краєзнавчих звичаях, традиціях.
Багатшою ставала бригада №4 колгоспу "Гігант”. Високі виробничі досягнення мали працівники, а держава в свою чергу високо оцінювала їх здобутки та трудові звершення.
Орденами і медалями нагороджені: Сергієчко Іван Петрович, Китриш Іван Миколайович, Романович Валентина Сергіївна, Романович Ольга Костянтинівна.
Восени 1991 року організували, вийшовши з колгоспу "Гігант", нове господарство - колгосп " Степовий”. Очолив підприємство колишній секретар партійної організації Афанасенко Анатолій Миколайович. Центральна садиба колгоспу була розміщена в Крамарці.
У 1993 році повністю завершено газифікацію села, проведено роботи з благоустрою.
З кінця 90-х років розпайовується земля, приватизується селянами. Створюються нові підприємства. СП "Єдність” діяла недовго.
У 1999 році в селі було введено в дію велике підприємство з переробки зерна та соняшника "Агроленд”.
Село Крамарка, незважаючи на труднощі та проблеми, продовжує жити, розвиватись.
Деконка
Широко розкинулися землі пана Деконського, які простяглися від бузівських лісів та річки Оріль до Кільчені та Почино-Софіївки. Серед цих степів приховалося невелике село Деконка, розташоване біля сіл Пролетарське, Дудківка, Жданівка.
Село засновано у 1924 році, до 1930 року мало назву Красно Тарасівка. Засноване на місці, де колись розміщувалися Деконські хутори (звідси і назва). Першими поселенцями були Шкарбун М., Харенко Ф., Матвієнко І, Панасенко Н., Дмитренко А., Піроценко Ю., Крячун А., Старецький В., Бобир Ф.
У 1929 році в селі організована комуна "Звезда” людьми, які приїздили із сіл Дмухайлівка, Чернеччина, Новопетрівка, Крамарка, Гупалівка, Котівка. Першим директором був Бондар (с. Дмухайлівка). Перші поселенці жили в землянках, викопаних біля панського саду. Комунари спорудили будинки, сільбуд, школу. Звели ферми, в яких держали худобу: свиней, корів, курей,