Казначеївка
Територія сучасного села Казначеївки в першій половині ХІХ ст. була не заселена.
Земля на правому схилі балки Сули належала пану Бузову, а на лівому-зятю генерала Алексєєва князю Урусову. Під час Кримської війни 1853-1856рр. колишній керуючий пан Павлов купив землю у пана Бузова і одночасно виміняв на своїх породистих собак сім сімей селян-кріпаків – Живодер Т., Василенко В. Клименко , Краснопер, Супрун, Дем`яненко, Журавель. Поселив їх на схилах Сули, де нині знаходиться сільський став. Кожній родині наділив по десятині землі. Спочатку селяни жили в землянках, а згодом побудували собі мазанки з глини, вкриті соломою або очеретом.
У степу, далеко від основних шляхів сполучення, виникло невеличке кріпосне село. Основними знаряддями праці у селян, які займалися землеробством, були: рало, борони, коси ручні, граблі, ціпи для молотьби, вози. Робоча худоба - воли та коні. Крім землеробства, селяни займались скотарством: розводили корів, овець, коней, свиней і домашню птицю. Худоба майже весь рік паслась у степу, на «підножному кормі». Спеціальних приміщень для її утримання не було.
Поступово село розросталось за рахунок селян-бурлаків та переселенців. Павлов назвав село на честь своєї державної посади в земельному банку –Казначеївка (від казначей).
У той же час, поселенці селяни-кріпаки статського радника генерала Алексєєва, стали називати своє село на честь дочки генерала Анастасії - село Настасівка. І два поселення, які виникли по обох схилах балки, були підпорядковані різним волостям, а саме: Казначеївка входила до складу Почино-Софіївської волості Новомосковського повіту Катеринославської губернії, а село Настасівка – до Очеретуватської волості того ж таки Новомосковського повіту. Згодом обидва села об`єднались під однією назвою – село Казначеївка.
Перша школа тут з`явилась на початку ХХ ст.: відкрило її земство на свій кошт.
Першим учителем став солдат у відставці Орловський Логвин Степанович. 15 довгих років він служив у царському війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, потрапив у полон до турків, а потім втік звідтіля. У 1900 році поселився в Казначеївці, викопав собі землянку і жив там. Умів читати, писати, лічити, добре знав релігійні молитви.
Після завершення польових робіт Орловський набирав на зиму селянських дітей-хлопців для навчання, За яке батьки мали платити вчителю по карбованцю щомісячно. А пізніше вчителі-самоуки стали брати за навчання вже по 1 крб. 20коп. за місяць. Учились діти в хаті-землянці. Вчителі-самоуки жорстоко карали тих, які не знали закону божого або азбуки, били лінійкою, палицею, скубли за чуба, тягали за вуха та застосовували ряд інших покарань.
У 1913 році Новомосковське земство розпочало будівництво приміщення на чотири класи, а в 1914 р. учні вже сиділи за партами новозбудованої школи. Восени школярами стали 35 селянських дітей різного віку і стану, яких навчали Чорнуська Євдокія Антонівна, Домічовчі Софія Борисівна та Павло Павлович.
По закінченні громадянської війни селяни приступили до мирної праці, яка, на жаль, часто переривалась наскоками різних банд, які діяли на території Катеринославської губернії. Все ж, не дивлячись на ці перешкоди, влада робітників і селян зміцнювалась. Селяни одержали споконвічно омріяну землю безкоштовно. Та обробляти її було майже нічим, обмаль було тягла, знарядь праці. Великі труднощі довелось долати разом з відновленням хліборобства та розвитком тваринництва. Ось чому, в 1928-1929рр. найбідніші хлібороби об’єднались під керівництвом місцевого партосередку, який очолював Солодовник Іван Полікарпович. Супрун Панас Йосипович, Талалай Маркіян Кирилович, Руда Данило Гнатович організували чотири групи, які спільно обробляли землю.
1930 рік став роком масового переходу селян від дрібного одноосібного до великого колективного соціалістичного господарства.
Основою стали товариства по спільному обробітку землі (ТОЗи), які згодом об`єднались в єдину артіль «Червоний хлібороб». Першим головою колгоспу трудівники села на своїх загальних зборах обрали комуніста з 1927 року Супруна Панаса Йосиповича, а членами правління колгоспу стали Іванченко Микита Павлович, Приходько Степан Іванович, Штепко Омелян Володимирович. Колгосп об`єднав 225 дворів. Орної землі мав 3240 га, а обробляли землю 228 кіньми. Артіль поділили на 6 рільничих бригад, городньо- садову та будівельну.
Не дивлячись на те , що обробіток землі проводився примітивними знаряддями праці, врожайність зернових з року в рік зростала, що дало можливість уже в 1933р. продати державі понад 8 тисяч центнерів хліба, а через два роки хлібозаготівлі зросли ще на 4 тисячі центнерів. Голова колгоспу Панас Супрун та члени правління відправляли до району навантажені гарби із зерном. Та, не дивлячись на погрози та вимоги, від яких голова колгоспу Панас Йосипович аж тяжко занедужав, план заготівель так і не був виконаний.
Артіль стала швидше розвиватись, коли на колгоспні поля з Поливанвіської МТС прийшли 9 тракторів і 4 зернових комбайни. Колгосп придбав 3 вантажні машини. Напередодні Великої Вітчизняної війни колгоспники одержали на вироблений трудодень хліба від 2 до 4 кг., грошей -по 20-50 коп.
22червня 1941 року мирна творча праця трудівників країни була перервана раптовим нападом гітлерівської Німеччини. З наближенням фронту до Казначеївки правління колгоспу і сільська рада відправили в глибокий тил техніку, худобу, інвентар і майно колгоспу. У вересні 1941року загарбники ввірвалися у село. Почався фашистський «новий порядок». Старостою села загарбники призначили Клименка Антона, а старостою сільськогосподарської общини Яланського, поліцаями Гордієнка Наума, Гуртового Василя, Богомаза Степана, Богомаза Тихона. Але ці люди нічого поганого не вчинили проти односельчан та втікачів. Під час окупації наше село опору фашистам ні відкритого, ні таємного не чинило.
За роки війни 210 жителів села не повернулись з фронту. Орденами і медалями за подвиги нагороджені Самофат І.Д., Ситник К.Ф., Ілющенко Ф.І., Хміленко Ю.І., Кулик П.С., Кривошия Н., Краснопер А.К., Василенко І.І., Гудіченко Г. Т., Дубогрій А. С., Краснопер Ю. О., Кривошея М. Н., Лебеденко Г. І., Овчаренко В. В.,Руда П. Т., Супрун Н. Ф., Талалаєв П. П., Штепко Ф. М. та багато інших.
Нелегкими були післявоєнні роки. Не вистачало робочих рук, бо багато чоловіків не повернулись з війни, залишились лежати на полях України, Польщі, Угорщини, Чехословаччини. Та казначеївці, поступово долаючи труднощі й нестатки, відбудовували своє господарство. На колгоспні поля знову прийшла техніка з Поливанівського МТС: 5 тракторів, 2 комбайни.
Тяжким видався і 1947рік для казначеївців.
Свідчать старожили:
« Про ті роки краще не згадувати. Пам`ятаю, наш голова Супрун сказав якось районному уповноваженому, що треба видати людям на галушки чи хоч на якісь коржики по кілька кілограмів борошна з жита. Ой, і перепало ж тоді голові! Його звинувачували у всяких там саботажах, шкідництвах. Мабуть, не радий був, що сказав про це. А уповноважений аж кричить: « Что, не видишь, можно лободу кушать?» От ми за рахунок тієї лободи й харчувалися. Про ті роки краще не згадувати».
Ветерани колгоспу очевидці тих подій, згадують:
«У Казначеївці великого голоду не було. І це, можна сказати, з щасливого випадку. У нас був кагат картошки. Наступили морози, захурделило. І тоді голова колгоспу Панас Йосипович Супрун закрив, як кажуть, на все очі: дозволив рубати ту мерзлятину. Хто чим її розбавляв: хто відходами кукурудзи, хто іншим зерном. Так і вижили казначеївці того 1947 року.»
У цей час все гірше почувався голова колгоспу «Червоний хлібороб» Панас Йосипович Супрун. Він почав проситися, як кажуть, у відставку, яку згодом прийняли. У 50-х роках він працював головою Казначеївської сільської ради .
Влітку 1961 року Супруна Панаса Йосиповича не стало.
Колгосп « Червоний хлібороб»очолювали : з 1949 року - Павло Іванович Колісник; з 1950 року - Григорій Наумович Самійленко. Того ж року «Червоний хлібороб» було об`єднано з «Україною» в колгосп ім. Молотова. Його очолювали: Василь Романович Іваненко (з 1951р.), Григорій Наумович Самійленко ( з 1955 р.) А потім колгосп ім. Молотова було об`єднано з Очеретуватівським колгоспом в колгосп «Прогрес».
А вже з 1961 року колгосп « Дружба» (Казначеївка) очолювали Іван Якович Кузьменко, Анатолій Сергійович Поляков (з 1962 р.), Аркадій Трохимович Топка ( з 1968 р.), Анатолій Сергійович Чепурний ( з1970 р.), Микола Семенович Назаренко ( з 1972 р.), Микола Миколайович Шабанов ( з 1983 р.), Любов Василівна Кулик ( з 1992 р.).
Особливо помітно зростала економіка села за 1953-1967 роки. Якщо в 1962 р. колгосп одержав прибутку 496 тис. крб. то в 1965 р. – 939,3 тис. крб., а оплата праці колгоспників у цьому році становила 520 тис. крб., тобто набагато більше від прибутку за 1962р. У зв`язку із зростанням продуктивності праці, підвищенням врожайності сільськогосподарських культур, збільшенням виробництва продуктів тваринництва, зростанням доходів колгоспу зміцнювалась матеріальна база господарства, і життя трудівників колгоспу ставало все багатшим і культурнішим. Щорічно стають все більшими відрахування в фонд капітального будівництва. За 1951-1971 роки в колгоспі споруджено із шлакоблоку та цегли 9 корівників, 4 свинарники, автогараж з майстернею, млин-олійницю, контору, клуб на 500 місць, дитячий комбінат, фельдшерсько-акушерський пункт, лазню, зерносховище, чайну, продовольчий магазин, два житлових будинки для спеціалістів, будинок механізаторів, пункт штучного запліднення, водогін – 6 км. Наполегливо працювали: Довгопол Іван Олексійович, Талалай Марфа Григорівна, Руда Григорій Якович, Руда Трифон, Руда Одарка, Руда Петро Гнатович, Журавель Ганна, Штепко Ялосовета, Талалай Василина, Вітренко Василь. За високі показники в роботі, держава і уряд відзначили чимало наших односельчан орденами і медалями. Серед - доярка Герасименко Лідія, механізатор Дворецький Микола Матвійович, Кухар Дмитро, Дворецький Федір Свиридович, Капля Ганна, Яланський Іван, Назаренко Микола Семенович, Наумова Марфа.
Ніколи не залишалась Казначеївка осторонь ні державних справ, ні міжнародних проблем. Чотири юнаки Молодан Володимир, Дворецький Микола, Дворецький Євген та Прядко Віктор стали учасниками бойових дій, виконуючи інтернаціональний обов`язок в Афганістані. На щастя, повернулися всі, та, на жаль, живі зараз лише двоє останніх. Прядко Віктор успішно працює енергетиком у рідному селі.
Ще довго, з великою пошаною будуть згадувати казначеївці свого колишнього голову Назаренка Миколу Семеновича. У 1971 році попередник передав Назаренку разом з головним портфелем вельми посереднє господарство. 20-центнерні врожаї ранніх зернових і кукурудзи вважалися за велике досягнення. Доярки йшли на ферму ледве не в мисливських чоботях. Жодної путньої дороги, жодного телефону.
Та головна біда була в іншому. Не бачачи перспективи, з села масово йшли люди. І в першу чергу, молоді, без кого розраховувати на якесь покращення було б утопією. Поширений серед авіаторів вислів – тягар несучого крила - облюбував і намагався пристосувати до свого життя Микола Семенович давно. Але лише тоді у всій повноті зрозумів його смисл. Що ж треба було йому зробити, щоб це крило не підвело? Провести розрахунки. Вибрати курс.
Курс ліг на соціальний розвиток села: будівництво житла, доріг, магазинів, дитячого садка , тощо…
Зараз це здається само собою зрозумілим. А кілька десятків років тому? Як було першопрохідцю Назаренку? Доводилось чути і таке: «Ти що, духу часу не відчуваєш? Покладеш партквиток…» Але Микола Семенович розумів життя як треба. Потирав серце, в якому все гостріше нутрувався біль, і робив задумане: десять – дванадцять будинків щорічно. Замість залізобетонних махин- зручні компактні корівники. І люди почали лишатись, осідати. У «Дружбу» почали проситися з сусідніх сіл, районів. Прийшла пора, коли казначеївці вже почали робити вибір.
А Микола Семенович вже брався за нову справу – наукову організацію праці. Був одержимий ідеєю економії робочого часу. І почалося : селекторний зв`язок, телефонізація всіх підрозділів, рації для спеціалістів. «Реформа» конторської служби: поближче її до ферм, тракторної бригади. Створення відмінного виробничого побуту: їдальні, червоні кутки, роздягальні…
За трудові успіхи Назаренко М.С. був нагороджений медаллю « За трудовое отличие» в 1966 році, ювілейною медаллю «За доблестный труд» в 1970 році, орденом Трудового Червоного Прапора в 1971 році, орденом «Знак Пошани» в 1973 році, орденом Леніна в 1977 році.
Завдяки зусиллям Миколи Семеновича село почали газифікувати. У 1984 році газ було проведено до перших будинках по вулиці ім. Супруна та ім. Назаренка (Центральна). У круговерті щоденних клопотів він знайшов би ще не один магістральний шлях, що наближав би заповітну мету, якби…
Після лікарні він прожив ще майже рік. А міг би і більше, коли б сидів, обережно дихаючи. Няньчачи свою біду. Йому ще не було п’ятдесяти. Жага життя була сильнішою за страх смерті. Знову без оглядки мріяв, любив, працював. Чекав з нетерпінням свою улюблену пору - жнива. І дождався. У гарячий червневий день 1983 року присів коло ниви під шовковицею, задивився на золоту рідну землю. І не відірвав погляду…
«Про одне тільки, мої земляки, жалкую в житті, писав Микола Семенович Назаренко, що так мало зробив для вас, а так думав… Хочу бути впевненим, що мої друзі успішно доведуть почату справу до кінця…»
Наступником Миколи Семеновича став Шабанов Микола Миколайович. Дисциплінований, він став хорошим організатором колгоспного виробництва. Вміле поєднання теоретичних знань і практичних навичок дало змогу збільшити виробництво продукції рослинництва і тваринництва. Новий голова вів велику роботу з благоустрою села, гідно продовжував справу Миколи Семеновича.
З 1992 року казначеївське господарство очолює Любов Василівна Кулик. Саме тут, в юності, вона й розпочала свій трудовий шлях, підіймаючи тваринництво господарства.
Не можна сказати, що Любові Василівні дісталося занедбане господарство. Та, можливо, в цьому й полягала складність і відповідальність керівника, щоб втримати господарство на належному рівні, не дати йому занепасти. Любов Василівна зуміла , незважаючи на складні перебудовні часи, не тільки втримати господарство, а й підняти його на значно вищий рівень.
На вигляд ніби проста, звичайна жінка, якій не чужі всі життєві проблеми. І в той же час - талановитий керівник великого господарства, вимоглива, інколи сувора, завжди знає, що необхідно, перш за все, на сьогоднішній день для свого села в цілому і для кожного особисто. Як до державних, так і до особистих проблем кожного односельчанина Любов Василівна ніколи не буває байдужою. Завжди порадить і допоможе чи дасть настанову, посварить, коли треба, і благословить. Тому і йдуть до неї односельці і в скрутну годину за допомогою, і в годину радості за настановою, ніби до рідної неньки. Недарма ж випускники школи 2004 року на своєму випускному вечорі присвятили Любі Василівні пісню:
«Ви висока, струнка, з виду грізна така,
І буваєте часом не в дусі.
Але промінь в очах і усмішка в устах
І я майже вже Вас не боюся…»
За останні роки в господарстві було придбано багато сучасної сільськогосподарської техніки: від багатофункціональних комбайнів, різних агрегатів, сівалок до багатотонних вантажівок, якими вміло управляють механізатори та водії: Гордієнко Валентин, Краснопер Євген, Краснопер Сергій, Краснопер Володимир, Карноза Валерій, Хміленко Валентин, Гудіченко Валентин. Ці люди знають ціну успіху та добробуту .
Зараз у господарстві багаточисленне поголів’я великої рогатої худоби, добрі надої, молоко вищого ґатунку. Бо для цього створені й відповідні умови, введено новітні технології.
Розбудовується свинокомплекс за новітніми, суперсучасними європейськими зразками. Це комплекс майбутнього.
Треба сподіватись, що все це дасть і в майбутньому вагомий позитивний результат, принесе великі прибутки господарству, а, значить, і кожному селянину.
А ще в господарстві все ширше впроваджується комп`ютерна система, село повністю телефонізовано. А який смачний і духмяний казначеївський хліб! Його щодня випікають у місцевій пекарні майстрині своєї справи: Сидоренко Катерина, Приходько Ніна та Сорокіна Тетяна.
Щороку вже стало традицією в Казначеївці відзначати День людей похилого віку, свято врожаю, День села та інші свята, де вшановують і нагороджують ветеранів праці, кращих працівників. Ініціатором цих свят є керівник господарства.
Держава і уряд цілком належно оцінили старанну працю Любові Василівни. Нещодавно вона була нагороджена орденом Святої княгині Ольги ІІІ ступеню. Та справа для неї не в нагородах. Невтомна вона, завжди заклопотана, завжди в пошуках нових шляхів для розв`язання сьогоденних проблем. А їх в наш час, ой, як немало…
В`їжджаючи в Казначеївку, можна відразу примітити високий добробут її жителів та відчути, що тут живуть працьовиті люди. Вулиці села завжди прибрані, будиночки охайні, люди привітні.
Квітне Казначеївка своїми садами навесні, потопає в зелені та квітах влітку, осліплює золотом листя восени, а взимку - сяючим блиском білого снігу. Та завжди тут чути гуркіт тракторів у полі, гул вантажівок, дитячий сміх та веселий спів над чистим ставом.
«…Рідна Казначеївко, і ставки, і хати
Завжди зустрічаєш нас, наче рідна мати…»
( М. Солодовник)
Меню сайту
BlokСтатистикаОнлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 Форма входу |
Котра година?ПошукКалендар
Архів записівПосилання на сайти"Дітям про ПК" МРБДТ Радіо " Мелодія " |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||