Початок діяльності духового оркестру в сел. Магдалинівка ведеться з 1936р. його засновником був учитель Магдалинівської середньої школи Редька Григорій Іванович, який керував оркестром до початку Великої Вітчизняної війни.

               Склад оркестру, який працював при середній школі, був в кількості 18 чоловік. В оркестрі грали учні старших класів. В 1938р. склад оркестру поповнювався учнями 5-6 класів, учні старших класів (музиканти духового оркестру) після закінчення 7-мих класів або 10-тих класів вибули із оркестру в зв’язку з виїздом на навчання в інститути, ФЗО, технікуми. Склад оркестру в основному залишився з учнів 5-6-х класів, які продовжували займатись на духових інструментах аж до початку ВОВ. На протязі цих трьох років постійно поповнювався музичними творами (марші, вальси, популярні пісні). Духовий оркестр був постійним учасником масових заходів, які проводила школа, приймав участь у масово-політичних заходах, які проводились у центрі Магдалинівки (1 Травня, свято Жовтневої революції, Радянської армії, 8 Березня та ін.)

               Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна і була оголошена мобілізація всіх військовозобов’язаних в лави Червоної армії, духовий оркестр було направлено в с. Очеретувате (мобілізаційний пункт Магдалинівського району) для проводження військовослужбовців на фронт. Проводили колони під марш духового оркестру аж за село в напрямку на     м. Павлоград. Цю функцію духовий оркестр виконував на протязі тижня, а потім на підводах повернулися в Магдалинівку.

               Коли повернулись додому, духові інструменти були здані в середню школу. Заняття в літній час не проводились, бо всі працювали в полі.

До війни завідуючими райвно працювали І.І.Ємець, П.І.Мельник, Богуславський. Великою подією для райцентру було будівництво нової школи. Директор Федір Васильович постійно проводив час на будівництві. 1 вересня 1933р. частково відчинила двері перед своїми учнями та вчителями. Особливої урочистості при відкритті не було, але радісний настрій охоплював усіх, хто переступав поріг школи.

У школі був гурток художньої самодіяльності, яким керував Григорій Іванович Редько. Він керував духовим оркестром і оркестром народних інструментів, гуртками хоровим та гітаристів. Був хор старшокласників, піонерський та окремо хор хлопчиків. На художніх олімпіадах Мадалинівська школа завжди займала перше місце в області.

               У вестибюлі висів портрет О.С. Пушкіна, який намалював кращий учень школи Тарасенко Василь Миколайович. Просторі, світлі класи з великими вікнами ніби символізували перехід до нового життя, і коли у 1938р. з Києва прибула комісія у складі представника УК партії, інструктора міністерства освіти та представника облвно, Магдалинівська школа була визнана однією з кращих "Таких шкіл замало і в столиці”. У школі працювали вчителі:Федоренко, Липка, Корабейнікова, Панченко, Шаблинська, Мороз, Оверко, Нещадим, Паплій. Випускників у 1936 році було всього 16. серед них була більшість з сусідніх сіл, а з Магдалинівки – набагато менше. Учні з периферії жили в шкільному гуртожитку.

ФЕДОРЕНКО ЛАРИСА ОЛЕКСАНДРІВНА

    Ця людина—уособлення природної величі, розуму, неповторної долі, сердечних переживань (і це аж ніяк не перебільшення). Народилась Лариса Олександрівна у с. Могилів на Дніпропетровщині в 1907р. у родині дрібного службовця. Ніякої власності (хати, землі) батьки Лариси ніколи не мали. Початкову освіту дівчинка здобула у с Кам’янка Дніпропетровського району (туди перевели по службі її батька). Перша світова війна (1914р.) забрала у Лариси батька, а потім громадянська забрала навіки мати із двома дочками (була ще й менша сестра) залишились без будь-яких засобів існування. Їй довелося наймитувати у заможних селян у с. Кам’янка. Змалечку Лариса привчилася до праці, вже в юності долала труднощі, але оптимізму попри все вона не втрачала. Вірою, надією, любов’ю намагалася оживотворити свою душу. Середню освіту вона здобула самотужки. Спочатку Лариса Олександрівна вступила на педагогічні курси на вул.. Комсомольській, що в обл. Центрі. Навчання проводилось українською мовою, і через це курси визнали як "розсадник націоналізму” і закрили. Частина учнів пішла на російський, але Лариса Олександрівна з групою інших студентів пішла пішки в Новомосковськ, де були 4-річні педагогічні курси ім.. Драгоманова, потім Ново московський педагогічний технікум (нині кооперативний).

    Лариса Олександрівна була секретарем комсомолу, її направили у 1925р. у Магдалинівський район, там—призначено секретарем райкому комсомолу. Під час сталінських репресій втратила чоловіка, (він викладав у школі математику). Пізніше вступила заочно у Новомосковський педагогічний інститут. На сесії доводилося ходити пішки.

"А вчитись як хотілось, боже милий,

Здається, все б віддав, щоб той граніт

науки одоліть.

І не було в світі такої сили,

Щоб потяг до знання у серці зупинить”— декларувала ЛО Федоренко. У 1935р. Лариса Олександрівна заочно закінчила Запорізький педагогічний інститут. У 30-ті роки вчителька працювала позаштатним кореспондентом газети "Наше життя”. Лариса Олександрівна вела громадську роботу, не залишала культмасову і комсомольську роботу в школі, викладала російську і українську мови.

    З 1943 по 45-й—працює завідуючою районного відділу народної освіти. Потім вона тяжко захворіла, їй дали групу інвалідності, відсторонили від педагогічної діяльності, (рік 1947-48), працювала в шкільній бібліотеці. У 1948р. Лариса Олександрівна вирішила таки працювати педагогом їй доручили викладати у 5-7-х класах (у старших не дозволяли, а раптом щось не те пропагуватиме). У середніх класах російську мову та літературу вона читала три роки, а потім перейшла у старші класи і так вела у них до пенсії.

    Лариса Олександрівна любила усіх своїх учнів, і до цих пір вони віддячують добром, пам’ятають. Вона в кожній дитині бачить щось хороше. Одинадцять її вихованців (39-го) випуску стали учителями, майже усіх їх немає в живих, залишились дві учениці Марія Кузьмівна Полішко, (Новопетрівка) та Марія Федорівна Рябоконь (Очеретувате).

    На урок Л.О. Федоренко завжди йшла, як на свято, дисципліна була ідеальна, бо могла зацікавити учнів, і вони сиділи, затамувавши подих, слухали уважно розповіді вчителя. Одна з її учениць Т.Г. Сидоренко, після закінчення школи виростила троянду, яка цвіла аж до Дня вчителя а назвала її іменем вчительки—"Лариса”!

    У 1997р. Лариса Олександрівна була визнана почесним громадянином с. Магдалинівка. Життя її навчило, що важливо не боятися помилок, бути самим собою, бути чесним у стосунках з людьми і роботою. Людина залишає по собі память, добрі справи—"живицю для прийдешніх”.

 

    Шкільний парк! Скільки спогадів в уяві! Скільки приємних душевних хвилювань викликають ті спогади про тебе,—шкільний парк...

    ...1937 рік. Ще тільки-но закінчено будівництво найкращої на той час у районі Магдалинівської середньої школи, а вже у плані на майбутнє її директор Федір Васильович Іщенко "захворів” справою насадження якогось особливого парку, що прикрашав би й без того гарну школу і село. Скоро план визрів в уяві і на папері, і до його реалізації включилися всі старшокласники (їх тоді було небагато), класні керівники, викладачі біології Олексій Петрович Панченко і Павло Сидорович Бугаєнко, а очолив справу директор школи Ф.В. Іщенко.

    На долю мого 9-го класу припало посадити на межі сторожовий ряд тополь та бузкову алею з прилягаючим до неї з таким же бузковим колом. Інші класи насаджали дерева з аморфи, жовтої акації, бересклету, так само пересічені зеленими колами. "Долину троянд” Федір Васильович та Олексій Петрович оформляли самі. Далі в глибині парку насаджувалися різних порід дерева, симетрично розкидані в окремих напрямках. Ще зовсім невеликими були дерева і кущі, а вже проглядалася чудова перспектива навіть на найближчі роки. І ось зацвів бузок, розквітли троянди, різнобарвним іскристим килимом розстелився на двох великих клумбах, піднялися дерева, і не відірвати очей від тієї краси!

    У найближчому зеленому колі, ближче до школи, на пагорбку, було влаштовано метеорологічний майданчик з відповідними спорудами, і учні за визначеним графіком спостерігали атмосферні зміни в природі, фіксуючи спостереження в спеціальному журналі. В цьому ж колі завжди фотографувалися окремі групи, класи, вчительські колективи чи просто бажаючі залишити в серцях своїх спогад про рідну школу, парк, витвір рук своїх.

    Парк старанно доглядався учнями і вчителями, обрізали дерева, формуючі крони, стригли кущі, вигрібали і вимітали.

    Війна пройшлася нищівною рукою по парку, і він втратив свій первозданний вигляд. Але поступово, хоч на той час це було нелегко, знову ж таки нові покоління учнівської сім*ї, разом з учителями-аматорами відновили шкільний парк.

    ...1938 рік якось нагрянула комісія з Києва, перевіряти роботу школи. Основна увага приділялась навчальному процесу. Та не могли її члени (завідуючий шкільним відділом УК партії, представник від міністерства країни та завоблвно) не звернути уваги на чудове зелено паркове оточення шкільного будинку. А після двотижневого обстеження на засіданні педради оголосили Магдалинівську школу однією з кращих у республіці. "У нас у Києві небагато таких шкіл”,—зауважив один з них. Потім приїздили з області, фотографували школу, шкільне подвір’я, а головне—парк. Фотоматеріали з коментаріями було вміщено в піонерській газеті "Щаслива зміна”. А згодом школу з парком було представлено на сільськогосподарській виставці і на липень 1941р. туди ж дали путівки найкращим учням школи. Та не довелося їм побувати в Москві. Війна перекрила всі мирні плани... А парк розростався, поступово дичавів.