Створення перших закладів освіти в с.Магдалинівка

 Селяни в основному були неписьменні. В 1874р. в центрі  села була відкрита  церковно-приходська школа , де  навчали закону Божого, читанню по книгах цивільного і церковного друку, першим чотирьом діям арифметики, церковному співу. Але відвідувати ці школи мали можливість лише діти заможних магдалинівців, а біднякам здебільшого взимку навіть не було в чому вийти з хати.

 „Приміщення церковно-приходської школи було схоже на звичайну сільську хату і мало такі кімнати: вхідні сінці 5-6 кв.м , роздягалка 6-8 кв.м, класна кімната до 40 кв.м, квартира вчителя складалася з двох невеличких кімнат загальною площею 10-12 кв.м.

У єдиній класній кімнаті було до 15 парт (двомісних), стіл учителя, шафа з підручниками (які видавалися тоді, як і інше шкільне приладдя, безкоштовно). Стеля класної кімнати спиралась на чотири дерев’яні стовпи”(В.П.Галкін).

До дітей ставилися дуже суворо, їх часто карали різками, лозою, лінійкою навіть за найменшу провину. Вчителі отримували зарплату 5 карбованців за місяць (для порівняння – піп мав 120 крб. місячного прибутку).

Одними з перших магдалинівських вчителів були Олександра Аркадіївна Кузьменко, Марія Порфиріївна Омельченко, Софія Никифорівна (прізвище не донесла до нас історія) – в церковно-приходській школі, а також диякон Зуйко та піп Масловський.

У спогадах Галкіна В.П. дізнаємось:

”Моя перша вчителька Марія Порфирівна Омельченко сама навчала 1-3 класи в одну зміну. В усіх трьох класах школи (церковно-приходські школи були трикласними) навчалось до 25 учнів, переважно хлопчиків. За три роки навчання я пам’ятаю лише дві дівчинки – побічна дочка попа та дочка диякона. Я міг помилитись, але мені здається, що на той час у нашій школі дівчаток більше вже не було, вони ходили в земську школу, де з 1912р. навчалася і моя сестра Антоніна Галкіна.

Марія Порфирівна була слабенька здоров’ям, але уроки проводила непогано, цікавилась методичною літературою”.

У тих самих спогадах читаємо:

„Двічі на тиждень до нас у школу приїздив піп Григорій Архипович Масловський. Я пишу „приїздив”, хоч піп жив від школи щонайбільше 300м. Це була гроза не тільки всіх школярів, а й, певно, населення, бо любив гудити навіть глибоких стариків. А що нам, школярам, від нього діставалося, то навіть і передати страшно. Увійшовши в клас, він ніколи не питав, хто вивчив закон божий, а хто не знав. При його появі в класі всі учні якось німіли, а він після молитви підходить до парти і починає смикати за волосся, починаючи з потилиці та з висків. Скуб так безжалісно, що в нього на пучках залишались чималі пучки нашого волосся, які він потім з якоюсь властивою йому єзуїтською насолодою роздмухував по всьому класу. Любив писати на дошці великим шматком крейди (тримав її завжди жменею), і горе тому школяреві, який не міг намалювати на дошці куб. Величезний шматок крейди в пил розлітався від лоба невдахи.

Та який не був жорстокий піп, ми йому чинили немало каверз.

 

Оскільки мікрорайон школи був великий (у радіусі до 10 км), то під час зимових хуртовин багато віддалених школярів змушені були ночувати в роздягалці».

У 1912р. земство відкрило новозбудовану земську школу із цегли, світлу й простору. В ній діти вчилися у дві зміни – 1-2 класи в першу, 3-4 класи – в другу. Навчала дітей талановита вчителька Любов Костянтинівна Шапошнікова, вона ж приймала активну участь у культурному житті села, співала й виступала в спектаклях, у книгарні (бібліотеці) видавала книги читачам.

Трохи пізніше (можливо, в 1915р.) у земській школі, крім Л.К.Шапошнікової, працювала інша вчителька – помічниця Любові Костянтинівни, але, на жаль, про неї немає жодних відомостей, навіть імені та прізвища. У 1914р. В земській школі було дві класні кімнати, у яких навчалися в одну зміну чотири класи і до 50 учнів. Цікава деталь: уже в 1914р. В земській школі один раз на тиждень по власній ініціативі чиновник поштового відділення Бреус проводив з хлопчиками заняття з художньої гімнастики, яка тоді звалась „соколиною” і добився хороших результатів.

 У 1917-1918 навчальному році церковно-приходська школа злилась із земською школою.

У земську школу піп для занять по закону божому приїжджав один раз на тиждень, лютував однаково. Восени 1918р. Учні школи змовились віддячити попові Масловському, і учень Скорик, надзвичайно тихий і релігійний хлопчик, якому випала черга бити попа, боячись розправи сільських хлопчаків, які завжди тримали у страхові хуторян (а Скорик був хуторянином), ударив у класі лозиною попа по лисині. Але так сталося, що всі учні перелякалися і не підтримали свого товариша. Хоч піп і перетоптав усіх учнів без винятку, але після цього вже в школу не з’являвся і незабаром потай уночі зник з Магдалинівки і опинився аж у селі Краснопіллі поблизу Катеринослава, де й закінчив свій „тернистий” шлях пастора.

При книгарні влаштовувалися сільськогосподарські курси, лекції. Великий внесок у сільськогосподарську освіту селян зробив вчитель Петро Лукич Галкін – почесний громадянин Магдалинівки, який навчав селян, як обробляти землю агротехнічними методами, як садити фруктові дерева, як добитися найкращої і найбільшої тваринницької продукції.

Школа в період між двома війнами.

Магдалинівську школу відвідувало 124 хлопців і дівчат. Навчали дітей у школі Любов Костянтинівна та Федір Іванович Єгорушкіни.

У 1925р. у Магдалинівську початкову школу прибула „перша радянська вчителька” Лариса Олександрівна Федоренко. Тоді було лише два класи і вчителів було двоє, а Лариса Олександрівна була третя, але ж перша радянська вчителька, бо подружжя Єгорушкіних вчились: він – у військовому училищі, вона – у гімназії.

У 1926р. у Магдалинівській школі вже було не два класи, вона стала семирічною, працювали тоді 12 вчителів, завідував школою (на той час посади директора ще не було) Колісниченко, після нього Міщенко Григорій Ісакович. Виникало багато нових ідей, нових поглядів під впливом змін у суспільному житті. У семирічній школі навчалося 250 учнів.

Працювала школа по ліквідації неписьменності. Учителі, комсомольці виявили всіх неписьменних. Керував цією важливою кампанією райпартком через комсомольців Панаса Петровича В’юна, Петра Захаровича Шмалька, Володимира Петровича Галкіна та ін.

У 1933р. була відкрита середня школа, першим директором був Іщенко Федір Васильович, російську мову викладали Л.О.Федоренко та Поліна Яківна Каясова, математику – Ф.В.Іщенко, іноземну (німецьку) – Богуславська Ніна Миколаївна, українську мову – Мілько Федосія Сергіївна. Завідуючою райвно в той час була Корабейнікова Діна Віссаріонівна.

 

Іщенко Федір Васильович народився 17 вересня 1901р. на Полтавщині. Його виховувала одна мати, батько залишив сім‘ю. У Федора було ще дві сестри і два брати, які, на жаль, рано померли. Спочатку закінчив семирічну школу, потім навчався у Верхньодніпровському технікумі. Після його закінчення вступив до інституту. Отримавши вищу освіту, працював у себе на батьківщині головою сільпо.

У 1926р. Федір Васильович одружився з Мартою Миколаївною (вона закінчила гімназію і музичну школу). Через рік з‘явився син – Фелікс.

У 1933р. Іщенко приїхав у Магдалинівку, де його призначили директором школи. Був дуже мудрою і далекоглядною людиною. Звичайно, не всім подобались його погляди, і Федір Васильович був репресований.

Директор завжди піклувався про учнів і вчителів. Він домігся, щоб кілька пустих хат було віддано у розпорядження школи, і там знаходились квартири вчителів. Одна з них була на вулиці Партизанській, інші – на вулиці Кірова. За кошти школи у хатах зроблено капітальний ремонт. Таким чином, Федір Васильович подбав про те, щоб у всіх учителів був притулок.

Він забезпечував учителів городами через сільраду. Кожен мав по 40 соток землі. Федір Васильович придбав для школи пару коней, потім – пару корів, щоб забезпечити учнів молоком і молочними продуктами, адже багато дітей були здалеку і потребували харчування. Деякі школярі взагалі були на повному утриманні школи. Шкільні коні обробляли городи вчителів, у будь-який момент можна було кудись поїхати, якщо потрібно.

З ініціативи Ф.В.Іщенко збудовано нову школу, яку відкрили у 1936р.

Під час війни було розпорядження віддати школу під госпіталь. Федір Васильович передав приміщення начальнику госпіталю і пішов на війну. Потрапив у полон. Після звільнення з полону його відправили на Урал на лісорозробки.

У 1937р. у Федора Васильовича і Марти Миколаївни народився ще один син – Віталій. Під час окупації Іщенко відправив дружину з дітьми в тил. Евакуйовані оселилися неподалік Сталінграду: Марта Миколаївна з молодшим сином на хуторі неподалік від школи, де вона працювала. Вона отримувала 1.5 пуди пшениці на місяць. Фелікс (старший син) влаштувався на роботу трактористом, але невдовзі загинув: разом з друзями знайшов гранату, яка розірвалася у нього в руках.

Після звільнення Магдалинівки Марта Миколаївна повернулася і два роки жила і працювала у с. Топчино.

У 1944р. Федір Васильович повернувся з війни і почав працювати у школі вчителем математики. Йому запропонували подати заяву і відновити себе в рядах партії, але Іщенко категорично відмовився і до кінця життя був безпартійним, бо все-таки був людиною твердої вдачі і в душі залишався вірним своїм принципам. Завжди був зразковим сім‘янином, дуже порядною людиною.

Федір Васильович був прекрасним спеціалістом. Одного разу в школу надіслали екзаменаційні завдання по математиці. Одну з задач ніхто з школярів не зміг розв‘язати. Тоді вчитель організував своїм дев‘ятикласникам заняття на канікулах і працював з ними ціле літо.

Іншим літом Іщенко організував колективний баштан, на якому працювали вчителі. Збудували поблизу курінь і по черзі стерегли його. Кавунів та динь наїлися всі.

У 1961р. Федір Васильович пішов на пенсію. У нього з‘явилося більше вільного часу, і тепер він міг займатися улюбленими справами. Його хобі було садівництво. Федір Васильович насадив яблунь, груш, полуниць, малини і, звичайно, винограду. Він був прекрасним виноградарем. Доглядав виноград, ділився сортами з односельчанами, давав поради, як тільки хто зацікавиться – одразу прийде на допомогу. Федір Васильович дуже любив допомагати людям, отримував від цього моральне задоволення. Вирощував також картоплю, займався кролівництвом.

17 серпня 1978р. Ф.В.Іщенко помер, не доживши місяця до 77-річчя. Він був справді Людиною з великої літери для тих, хто його знав. Про це яскраво свідчать рядки з вірша Л.О.Федоренко „Школа рідна моя” (додаток 1):

Добрим був до людей, виручав із біди;

Він людиною був особливої вдачі.

Там, де він працював, був порядок завжди:

Не терпів ні п‘яниць, ні ледачих...

Господарем він був дбайливим,

Про учнів, вчителів, мов про рідних, дбав.

І в господарстві й на педагогічній ниві

Рівних собі в окрузі він не мав.

З великої букви була ця людина –

Сім‘янин ідеальний, товариш надійний;

Це був особливий учитель-наставник,

Таким він у пам‘яті нашій зостався.

 

Сталінські репресії в Магдалинівці.

 Неспокійним видався у Магдалинівці 1931рік. Ветеран педагогічної праці Лариса Олександрівна Федоренко згадує, як невинними жертвами сталінських репресій стали вчителі. Їх звинувачували у належності до якоїсь „Спілки Визволення України” (СВУ), хоч ні до якої спілки магдалинівські вчителі не належали, вони були справжніми сільськими інтелігентами, передовими людьми того часу, котрі несли в народ культуру і знання.

Найавторитетнішого в окрузі вчителя Івана Хомича Башмака взяли першим, комусь не подобались його погляди. По Єгорушкіна прийшли вночі, речовим доказом назвали книги: граматику української мови та підручник української літератури, вони лежали на шафі, коли міліціонери розпочали обшук (Іван Федорович Єгорушкін та його дружина – перші вчителі Магдалинівки, про яких раніше вже велася мова). Всіх арештованих зачинили в сільській лазні і по черзі виводили на допит. І.Ф.Єгорушкін став жертвою жорстокого наклепу, в чому вимагали зізнань від нього, невідомо. Вчитель не витримав страшних звинувачень – він перерізав собі горло (в його кишені був перо чинний ніж). Біля його ліжка в Почино-Софіївській лікарні вартував міліціонер... Врятувати Івана Федоровича не вдалось, він помер на четверту добу. Тіло його видали дружині з умовою, що поховають вчителя вночі за територією кладовища...

Вчителя Филимона Микитовича Середу, завідуючого Дудківською початковою школою, вбили, коли вели на допит (він хотів втекти). Рідним передали прострелені кожух і пояс, повідомивши, що розстріляли куркулі.

...На одному з допитів від чергових „ворогів народу” голови райвиконкому Олексія Завізіона, машиніста млина Павла Сухарова і Опанаса В‘юна вимагали зізнатися в тому, що й Федоренко Лариса з ними. Та „ворогом народу” молоду вчительку-активістку вони не назвали.

„Одного разу мала необережність виступити перед колгоспниками в такому плані, що зараз нам всім важко, а буде ще важче, але у відчай не треба впадати, - з хвилюванням розповідала Лариса Олександрівна. – Цей виступ донесли, особливо звернули увагу на те, що обіцяю людям важке життя”.

Заснування комсомольської та піонерської організацій.

У 1922р. за ініціативою місцевого хлопця Омелька Найка була організована комсомольська група (райком комсомолу тоді був у с. Чаплинці), спочатку складалася з 3 осіб, а далі почала хоч і повільно, але зростати.

У квітні 1923р. до ініціативної групи комсомольців звернувся завідуючий школою Федір Іванович Єгорушкін і попрохав виділити з числа комсомольців піонервожатого для школи. До цього часу піонервожатого у школі не було. Ініціативна група довірила В.П.Галкіну честь бути першим піонервожатим школи, як найбільш грамотному на той час комсомольцеві. Тоді ця посада була неоплачуваною. Працювати було надзвичайно важко, бо не було ніякої методичної літератури, та й учителі школи (Ф.І.Єгорушкін та його дружина Л.К.Шапошнікова) теж не мали уяви про піонерську роботу.

Перший піонервожатий школи В.П.Галкін згадував: „Була в мене книжка „Бойскауты”(автора не пам‘ятаю), якою я й користувався в роботі з піонерами, відкинувши все те, що протирічило духові нашої молодої держави. Заняття проводив двічі на тиждень у позаурочний час. Перша піонерська організація школи складалася з 11 осіб, у якій було 8 хлопців і 3 дівчини. Жодного прізвища, на жаль, не пам‘ятаю”.

Юним піонерам намагалися прищепити любов до природи, часто влаштовуючи екскурсії, під час яких вимірювали шпагатом відстань до найближчих сіл. Одні піонери вимірювали відстань і на телефонних стовпах прибивали заздалегідь заготовлені квадрати жерсті з позначенням верст (тоді ще не була введена метрична система), а інші збирали по обочинах дороги та на полях лікарські рослини, які потім сушили і здавали місцевому фельдшеру Косенку Івану Миколайовичу, з яких він готував ліки.

Дуже велику увагу приділяли охороні птахів: вели агітацію за збереження гнізд, виставляли годівниці, шпаківні та вели фенологічні спостереження, серед яких на першому місці стояли птахи та тварини.